Ту ті ту ту ту – про чаї

Дисклеймер: чаєм я зазвичай називаю будь-які запарені або заварені напої з трави (листя, стебел, цвіту) чи коріння, але зазвичай не з фруктів (тобто не канпот), хоч зрідка якісь плоди в “чай” попадають, але не як основний компонент. Тобто в мене чай – не лише з власне кажучи “чаю”, польське слово гербата мабуть набагато краще б мені підійшло.

Чаєпийна традиція була в нас вдома, хоч ми й не пили якихось особливих чаїв, бо їх тоді і не було, але то все-таки був чай (чорний), а не легко-фарбована гаряча вода яку любили пити деякі наші родичі з вп’яте запареного пакетика (коли ті пакетики з’явилися) під кодовою назвою “сікі свєнтей веронікі” чи “пісі сирітки марисі”. Мама єдина в нас любила каву, і заварювала її в якійсь на вигляд самопальній джезві із зігнутою ручкою, а ми з татом пили чай. Досі пам’ятаю, коли в Україні вперше з’явився ерл ґрей, і його, мені тоді здалося, хімічний присмак – як це взагалі можна пити? – я собі подумала, але потім нічого, звикла, і роки потому ми власне той ерл ґрей тільки й пили. Потім з’явилися були якісь карпатські суміші, в той час в мене вже почала була проявлятися легка форма професійної хвороби всіх філософіф – інсомнії, відповідно трави часом заміняли чай у вечірній потребі гарячого напитку. Воно все так і залишалося на середньо-обивательському рівні – я зазвичай лінива в побутових речах, задовільняюся тим, що є, і не буду нічого особливого вишукувати, якщо не маю для того якоїсь особливої причини (passion – сказав би Сем, але по-англійськи воно мені звучить набагато нейтральніше, ніж традиційний український переклад) і моменту натхнення – поштовху до зміни.

Натхнення почалося з перших моїх відвідин тепер улюбленого Калґарі. В Калґарі майже пустельна сухість, там доводиться заливати в себе великі кількості рідини, на чорному чаї і воді далеко не заїдеш – хочеться чогось теплого, особливо взимку, але ж і спати вночі теж хочеться. Мій “брат” Андреі, про якого я вже раніше згадувала, якраз почав був експерименти з аюрведично-натхненими сумішами (в пакетах) британської одної компанії. Це було просто, відносно дешево, і досить смачно – без попси, якою часто грішать трав’яні суміші, з одного боку, і без медичного присмаку з іншого. Якраз той що треба перехідний варіант, я на ньому просиділа десь мабуть з рік, чи півтора. Але в якийсь момент почала відчувати, що вони мені щось більше не йдуть, ті чаї – щось в них відчувалося не те – моя смакова інтуїція, яка в мене набагато краще розвинута, ніж, власне кажучи, сенсорний смак, почала крутити носом. На щастя, я знову потрапила в Калґарі, і виявилося, що Андреєва інтуїціїя підказувала йому точнісінько те саме, але, на відміну від мене, він нічого не відкладає на потім з того, що можна зробити вже, відповідно він вже знайшов був компанію в Ореґоні, яка робить феноменальні трав’яні суміші, при тому частину трави вирощує локально і самостійно, решту “свідомо” замовляє. Ми перейшли на наступний рівень – без пакетиків, і досі цією фірмою задоволені (що само по собі багато значить – ми з ним обидвоє до примхливості перебірливі, коли йдеться про важливі речі, в той час чай вже впевнено усталився у “важливій” категорії.)

Я досі пам’ятаю перший їхній чай, який мені підсунув Андреі. Зазвичай він уникає давати рекомендації і поради, особливо в питаннях смаку, і особистого або морального вибору :), але часом, коли настрій в нього особливо людинолюбний, піддається і відступає від цього свого правила – особливо коли я тільки-но приїхала і все ще в легкому шоці і ступорі від кількості нових чаїв в його чаєвій комірці. Того разу він витягнув “Суміш Персефони” і сказав: “спробуй цей, він специфічний, може тобі не сподобається, вони його рекомендують для печінки” (Андреі не знав, що Персефона була одним із моїх ніків і віртуальних персонажів). Ми перекинулися якимось жартом на тему смерті, підземного царства, і як воно допомагає печінці “раз і назавжди” (люблю його і за ерудицію теж), і я занурилася в суміш Персефони. Це мабуть був перший мій чай, в основі якого було сушене коріння, а не “трава”, і в нього дійсно є якийсь землянистий присмак і холодний “дотик”, справді як побачення з Персефоною, – не можу сказати, щоб мені цей чай сподобався, але було виразне відчуття, що мені його “треба”. Я його досі час від часу п’ю (особливо коли печінка просить, але часом і без виразного “замовлення”), вже десь мабуть зо три чи чотири пакети випила, але більше “люблю”, особливо взимку, тепліші варіанти кореневих чаїв, наприклад “суміш для 5ї чакри”, або, ще більше, “ехінацею і коріння” (цей на мій смак – щось середнє між зимовими спеціями і сумішшю Персефони).

Може колись іншим разом напишу про інші трав’яні, а також не-трав’яні чаї, які я п’ю, тим більше, що з нагоди переїзду на нову квартиру я купила собі чайник де можна настроїти правильні температури, тобто теоретично мої експерименти з білими і зеленими чаями тепер трохи правильніші, ніж були раніше.