Про “ельфів”, або “people like you”. Ванкувер – 2 чи ліцей – 5. 

Про сам досвід цьогорічного “ванкувера” я писала недавно тут: https://msvarnyk.wordpress.com/2014/07/30/мій-ванкувер/. Цей пост – в якомусь сенсі продовження останньої фрази того поста, хоч в якомусь іншому сенсі – зовсім інша тема, і вертається вона якраз до того, що я збиралася описати в наступному пості із серії про ліцей (попередні пости про ліцей за тегом lyceum). Хоч з іншого боку, воно теж і не про ліцей, а радше про моє особисте. Хай буде три теми в одному пості.

Як я вже писала раніше, в ліцеї я була монстром з діставання вчителів. Це був якраз такий вік, коли вже вчителів не боїшся, бо вже знаєш, що вони – люди. З великим здивуванням прочитала недавно признання якихось колишніх ліцеїстів, що вони все ще боялися. Мені ж дух ліцейської свободи (порівняно зі школою) вдалося розсмакувати в перші кілька тижнів, і відтоді ставлення до вчителів визначалося в системі координат, в якій жодного місця страхові не було і бути не могло. Це було розрізнення “поважаю”(значить люблю) або “не поважаю”(значить не люблю), ну і ще була окрема категорія “байдуже”. Любила за професіоналізм, справжність і повагу до нас. І за гумор теж! Не любила в першу чергу за спроби маніпулювати нами – як агресивні, так і пасивні, і особливо за всякі прояви совкового шкільництва (ну, це я тепер розумію, що це було воно, тоді просто інтуїтивно відкидала без рефлектування). Ще за незнання матеріалу могла діставати (гуманітарії часом палилися) – я вважала, що вчитель, який мене вчить, має краще за мене знати свій матеріал – це ж логічно, правда? В ситуаціях, коли хтось намагався тиснути чи залякувати, чи особливо агресивно маніпулювати, замість боятися я починала зневажати. Ну, таких вчителів (плюс ще в нас були “куратори”) було небагато в ліцеї, на пальцях одної руки можна було порахувати тих, з ким доводилося перетинатися мені, і кого я досі воліла би обминати.

Такий підхід до “старших” для мене був цілком природним станом, “старших” в лапках, бо, як виявилося відносно недавно, в мене дуже слабо розвинуте розуміння і відчуття віку, як свого, так і інших людей. В той час як шкільна ієрархія, шкільне життя і його правила були десь на три чверті штучністю, ліцей на тих три чверті, якщо не більше, був для мене природністю і справжністю. Я просто була собою, і хоч час від часу діставала по носі за надмірне буття собою (що мене сильно засмучувало, між іншим), все ж продовжувала залишатися собою. Тому мене дуже здивували були дві теми, які випливли мабуть найвиразніше в записах “на пам’ять” у випускному альбомі.

Перша тема стосувалася власне мого “ставлення до вчителів” – його згадували і однокласники, переважно в позитивному контексті, але не артикулюючи, і вчителі також – вчителька фізики написала про моє “неучнівське ставлення”. Для мене довго було загадкою, та й досі залишається досить невиразним, чим саме це моє ставлення було нетиповим – мені воно здавалося цілком нормальним, цілком звичайним. Друга тема, яка мене неабияк здивувала стосувалася тверджень про якийсь мій ніби-то особливий і незвичайний внутрішній світ. Тут теж я була неабияк здивована, і не тільки тому, що мій внутрішній світ для мене був цілком звичним, а ще й тому, що в мене трохи викривлене в негативно-критичний бік очікування того, як мене сприймають інші. Моя гіперболізована само-критичність, яку я старанно приховую, особливо від не дуже близьких мені людей, створює в мене таку ілюзію, що мені здається, що люди бачать в основному похмуру, колючу і нарвану сторону моєї персони, і тому мене завжди щиро дивує, коли виявляється, що якраз ту сторону бачать мало, або не сприймають аж так серйозно, а натомість бачать інші сторони, які, як мені здається, не надто проявляються назовні.

Тепер про Ванкувер. Я вже писала, що вперше відвіданий цього року Ванкувер став для мене ельфійським Лорієном. Наші господарі здавалися ельфами (не плутати з “агро-ельфами”), бо з ними було просто і комфортно, але більше того, з ними було виразно відчутно: “they like you”. Вони були дзеркалом, але не таким кривим карикатурним дзеркалом, яке показує збільшено твої недоліки і викликає захисну реакцію заперечення, а таким, в якому найкраще видно якраз твої таланти і достоїнства, і не просто як потенційні, а видно їх в дії. Недоліки теж видно, але може тому, що на них не акцентується, відповідно їх не сприймаєш в штики, а береш до уваги, і намагаєшся сам відслідковувати і коригувати.

Ось приклад: я вже писала про той наш ванкуверський ашрам, що там тобі ніхто не каже що тобі робити, і навіть не дає ніяких рекомендацій, повна і абсолютна свобода – ти сам собі ґуру – роби як вважаєш і як відчуваєш. Я помітила цю їхню якість не відразу, а вже через кілька днів занурення в ту їхню атмосферу, коли приїхала чергова “свіжа порція” наших торонтонців, і почалося: “ми тут зробили те і те, може давай ти зроби це”, або “давайте сьогодні всі разом будемо медитувати так і так, а не так як було вчора, коли кожен медитував чи не медитував так як собі сам хотів”. Власне тоді я усвідомила, що навіть сама не знаю, скільки подібного стилю “нав’язливих рекомендацій” теж мабуть висловила за свої перші дні перебування там, відповідно зробила собі закладку, вже вкотре: намагатися слідкувати за своїм бажанням когось повчати і давати рекомендації (особливо якщо мене не питають), і зупиняти такі прояви, наскільки це можливо. Ось тут, між іншим, я вже робила собі таку закладку якраз рік тому, перетравлюючи останні уроки Калґарі – мого іншого “ельфійського” дому: https://msvarnyk.wordpress.com/2013/09/23/про-суперництво-комплекс-ґуру-і-серце/.

У листі до наших ванкуверських “ельфів” я порівняла цю їхню якість із образом богині Лакшмі – вона стоїть (або сидить) на рожевому лотосі, одною лівою рукою щедро дає, правою – благословляє, чи захищає, і ще в інших двох руках тримає по квітці лотоса, що можна інтерпретувати як те, що вона настільки врівноважена в собі, що не перевертає квітку, на якій стоїть, не чинить на неї жодного тиску. Більше того, лотос є її символом, бо квітка ця приємно-заспокійлива на колір, і ніжно-пахуча, і має м’яку корону, яку гостинно відкриває для всяких різних відвідувачів, і навіть тверді і гостроногі чорні жуки яким ніби зовсім не треба ні м’якого, ні прекрасного, знаходять собі там прихисток на ніч, квітка приймає їх, і навіть накриває вночі своїми пелюстками, щоб комаха могла добре відпочити, і щоб її ніщо не турбувало.

http://www.iriscroll.com/indian.html
Graham Brown. Shri Gajalakshmi, Gouache, 300mm x 200mm http://www.iriscroll.com/indian.html
Я вже раніше писала про дуже схожу якість короля Рами ось тут https://msvarnyk.wordpress.com/2014/04/07/санкоч-про-мертві-і-живі-і-ненароджен/, ну і це мабуть не дивно, бо його дружина Сіта якраз була черговим втіленням принципу Лакшмі (або Магалакшмі). Тоді якраз були закінчилися весняні наваратрі (дев’ять ночей), а зараз якраз скоро почнуться осінні, буде жарко! (В сенсі внутрішньої погоди, не обов’язково зовнішньої.)

Мій Ванкувер

Вже більше тижня як повернулася із своїх перших відвідин Ванкувера, а щойно тепер якось викристалізувалося його для мене значення. Я знала, що буде класно, ну бо інакше бути не може, але уявити собі не могла, наскільки все-таки буде особливо. Ще в літаку по дорозі назад десь над Монтаною, чи де, я написала нашим hosts – як це назвати по українськи – ті, що приймають гостей – господарям??? – вдячного листа і там спробувала сформулювати, що було для мене найціннішим досвідом їхніх якостей, їхньої манери буття і стилю гостинності. Але той лист був з одного боку дуже формальний, а з іншого – дуже приватний, з алюзіями внутрішніми, зрозумілими і рідними нам, а тому не надто публічними, і він був все-таки про наших господарів і про досвіди нашого спільного прожиття майже двох тижнів. Щоб написати про це тут, треба було вичекати дозрівання інших метафор, інших символів, іншої манери висловлювання. Як завжди, мій Ванкувер (як і моя Індія, Європа, чи Америка) не має, здається, майже нічого спільного з Ванкувером реальним – він існує в якійсь паралельний площині, і є до великої міри антиподом того реального Ванкувера, хоч в якомусь іншому сенсі проростає власне з нього, на його основі чи грунті.

Ванкувер, це в першу чергу дім, той особливий будинок, який колись відчув на собі доторк святої руки, і якому якимось невимовний чином вдається той доторк в собі утримувати. На всю Канаду це єдиний дім, який вибрала і купила для нас наша Ґуру – засновниця нашої медитаційної практики, і єдиний справжній ашрам – тобто заодно і центр спільноти, куди приходять медитувати, і місце, де реально хтось мешкає. В нас ще є кілька таких будинків в Америці, але в Канаді він один (є кілька просто медитаційних центрів, але там ніхто не живе), ну і завдяки його історії він завжди залишатиметься особливим.

В цьому домі чуєшся цілком і абсолютно вдома. Там дуже легко медитувати, там добре і смачно спиться. А коли прокидаєшся, то відчуваєш, що дім позбавив тебе значної кількості внутрішнього хламу. Величезна кухня, де хочеться готувати їсти, мити посуд, чи просто сидіти й теревенити. Ну і майже завжди можна знайти місце, де можна побути в тиші, як не в самому домі, тоді хоч би під деревом в саду, навіть в ті дні до і після самого семінару, коли тільки нас гостей там було чоловік сорок, а ще місцеві йоги приходили весь час, фактично тільки спати додому ходили. Ну і в кожній кімнаті є щось таке, що весь час нагадує про те, нащо ти тут, і рятує таким чином від розпорошення уваги на неважливе. Разом з тим, там нема ніякої штучної побожності, чи надмірної пасіонарності. Ніхто ніким не командує, ніхто нікого не вчить, ніхто нікому не розказує, що і як робити, ніхто нікому нічого не забороняє. Там хочеться бути і бути, насолоджуватися ніби такими простими і буденними речима, які, однак, втрачають нав’язливу важкість буденності, натомість стають приємними, і навіть, не побоюся цього слова, цілющими.

Подібні враження в мене були кілька років тому від мого Калґарі, і не дивно, що я туди по кілька разів на рік шастала. Тоді мені моє Калґарі асоціювалося з Толкіновим Рівенделом, який в старому українському перекладі Гобіта називався “останній затишний дім”. Тодішня ситуація, тодішні клопоти і виклики тепер здаються дещо наївними, радше казковими ніж епічними. Місце, яке в Гобіті ближче до середини подорожі, у Володарі Перстенів є самим лише початком, навіть на тому першому відтинку гобітівські тролі виглядають кумедно порівняно із жахливо-нюхаючими чорними вершниками – ситуація змінилася, зараз ми вже на якомусь наступному етапі. Тому мій Ванкувер не є Рівенделом, це радше Лорієн. Туди прибуваємо, втративши близьких, тих з ким подорожували досі, і преребування там пронизане з одного боку цими недавніми втратами, а з іншого – майбутніми битвами. Війна вже почалася, і тут мені йдеться не про фактичну війну, яку Росія почала в Україні (хоч не виключено, що і ця фактична війна є одним з аспектів тої великої війни, про яку йдеться мені). Велика війна – війна в сфері духа, із кожною битвою вона стає відчайдушнішою. Неможливо передбачити, ні скільки вона потриває (бо і триває вона в не зовсім нашому часі), ні хто з нас її вистоїть, ні якими будуть втрати в кінці кінців. Але надія є, і вона набагато живіша, ніж була в той момент в Лорієні – наша “магія” має набагато потужніше джерело, ніж мала магія леді Ґаладрієль, треба тільки знайти її в собі.

Тим часом дякуємо за Лорієн, де можна відпочити, загоїти рани, і підготуватися до наступних битв. Сем каже Фродові про Лорієн: “It’s like being at home and on a holiday at the same time, if you understand me. I don’t want to leave.” І власне таким було моє відчуття цього разу у Ванкувері. Про ельфів може колись іншим разом розповім.
J.R.R._Tolkien_-_The_Forest_of_Lothlorien_in_Spring