Internet security

Ну і заодно, раз тут зі всіх моїх каналів прокрастації цей лише увімкнутий – гуголь плюс приніс вчора лінк на дуже цікаву статтю Соросівської компашки. Стаття про те, хто за нами слідкує коли ми в інтернеті розслабляємося (і не тільки), і колекціонує наші дані. Так от, крім загальновідомого про гуголь-фейсбук-твітер цікавий момент в статті пише про те, що наші заходи на українську правду (якщо такі є) відбуваються через Рашу, відповідно, коли ми заходимо туди, Раша збирає наші дані (очевидно, що не задурно теж). Тобто зовсім не обов’язково мати жж, фкантактє чи лазити на домейн .ру, щоб зебезпечувати роботою бійців невидимого фронту. Взагалі цікаво би було якби хтось надійний промоніторив і опублікував результати того, які ще в нас типу ЗМІ продають наші дані сусідам з якими війна, ну і ще би СБУ вияснила, чи це в них від тупості, чи від хитрості.

Осьо лінк: http://www.opensocietyfoundations.org/voices/tool-lets-you-see-exactly-who-s-tracking-what-you-re-reading-online

Там ще в статті є лінки на всякі тулзи, але з настройками загально-світогого, а не нашого локального значення. Все це англійською, звичайно

Advertisements

Провела соціальний експеримент

про особливості коментування в україномовній і англомовній аудиторіях.

Взагалі, звичайно, не навмисно його проводила, а так само по собі вийшло.

Був щедрий вечір, і якось так було несвятково, я про це тут писала, що я вирішила записати улюблену щедрівку. Взагалі це друга і остання пісня з нашого родинного “репертуару”, яка не загальновідома, а дійсно чимось особлива, і тому власне варта записування, навіть коли умови для записування не дуже сприятливі. Тому більше мабуть таких власне екпериментів в моєму виконанні не буде, от хіба що може наступного року ще запишу щедрівку про воїна, якщо буде таке відчуття, що треба.

Фейсбук зараз вимкнутий, тому розіслала пісню поштою серед “своїх”. А оскільки “свої” в мене є як англомовні, так і україномовні, а сама щедрівка монотонна, аж до мелодичної вбогості, то для англомовних зробила переклад і опис контексту англійською. Я ніколи не розсилаю поштою спам, дуже рідко розсилаю якісь загальні меседжі, які не потребують відповіді, і взагалі, акуратно фільтрую, що висилаю кому, щоб не засмічувати людські скриньки тим, що їм нецікаво. Тому, коли я вже щось комусь вислала, тим більше коли це стосується власноручно зробленого, я розраховую на відповідь. Минуло десять днів, думаю що можна вважати експеримент завершеним, хто нє успєл тот апаздал.

Про тих, хто не відповів ніяк – їх було мало, що приємно, і в деяких випадках такий ігнор був передбачуваним, а в інших близьким до шоку. Першими відповіли найближчі і найнадійніші, навіть якщо з деякими з них не спілкуємося регулярно і не бачилися роками. Наприклад, є двоє людей, крім родичів і “йогів”, яким я завжди дзвоню коли приїжджаю до Львова, і намагаюся зустрітися. Експеримент підтвердив, що правильно роблю :). Підказав, кому ще варто буде подзвонити і зустрітися, коли буду в Україні наступного разу. З трьох людей які залишили публічний коментар тут на вордпресі, не було жодної україномовної людини, жодного вордпрес-юзера, і одна людина з них взагалі не належить до моїх “своїх”, я їй цього лінка не висилала, побачила його вона, очевидно, на фейсбуку мого тата.

Тепер найцікавіше: про контент відповідей. Я була вражена тим, скільки англомовних людей не просто послухали монотонну чужинську пісню на чотири ноти, і прочитали довгий нудний текст, а ще й прислали мені (в основному поштою) цілком внятні коментарі про те, чим саме вона їм сподобалася (здебільшого це були коментарі радше феноменологічні, про те “how did it make them feel”, трохи було коментарів про зміст пісні, і кілька про контекст, в т.ч. мій особистий). Ще були висловлені побажання про переклад блогу на англійську :). Зате від україномовних отримати щось змістовніше ніж вербальний еквівалент кнопки лайк виявилося практично неможливим. Крім одного чи двох рідкісних винятків, які прокоментували щось по суті пісні і запису, всі решта спромоглися на максимум щось типу “гарно!” або “дякую!”. Значна частина, хоч мабуть не більшість, взагалі ніяк не прокоментували щедрівку, а просто використали нагоду щоб сказати “Привіт, як справи?” Ну, і на тім спасибі :).

Взагалі, те що я тут пишу – не критика, і не нарікання, а радше спостереження про те, що в україномовному віртуальному (а може і реальному) середовищі практично відсутні культура і досвід коментування по суті. Від сили працює рефлекторне “клас” або “фігня”, але розписати чому саме таке враження і така оцінка – це вже переважно понад силу. Мені на це давніше звернув був увагу мій віртуальний знайомий, який колись писав під ніком kerbasi, але я тоді не мала особливо з чим порівнювати – крім фейсбуку, де поверховість як повідомлення, так і коментарів закладена в саму систему, всі інші платформи віртуального спілкування в мене були виключно україномовними, та й більшість з них були дуже нетиповими. Звичайно, що “моє” коло саме по собі теж є нетиповим, але воно в мене однаково нетипове і приблизно того ж інтелектуально-культурного рівня що в Україні, що тут.

Ця проблема нездатності коментувати по суті, як я її бачу, має щонайменше три аспекти. Перший – це недиференційованість самих відчуттів. Застосовуючи грубу психологічну модель (і, звичайно, трохи спрощуючи та загострюючи заради риторичного ефекту), людина рефлекторно реагує на бінарно протиставлені стимули, pain or pleasure. Звичайно, не в грубому фізіологічному сенсі, а в загальнішому, включно з емоційним, когнітивним і навіть інтуїтивним, але суть в тому що враження і відповідь на нього формулюються в спрощеному так/ні, “хочу”/”не хочу”, “моє”/”не моє”, “клас”/”фігня”. Другий аспект – відсутність звички і досвіду артикулювати свої відчуття вербально. Насправді, ці два аспекти взаємопов’язані – вербальна артикуляція відчуттів сприяє їх диференціації, і навпаки, диференціація на стадії сприйняття полегшує вербальну артикуляцію (інтенціональна арка). Третій аспект стоїть трохи окреміше, це – відсутність (чи слабкість) суспільної відповідальності і суспільної участі. Грубо кажучи, коли хтось інший щось робить в публічній сфері – свідомо і цілеспрямовано висловлювати схвалення чи несхвалення, особливо там, де воно нас стосується. На відміну від поширеного в нас міфу про “тупих американців”, низько-культурність західних суспільств і “фальшиві усмішки”, виходить так, що при порівнянні, люди тут мають ширше коло того, що їх стосується і виразнішу волю послідовно впливати на свій світ, в тому числі вербально.

Звичайно, можна би було сказати, що це емоційно-складна і затягнута ситуація в Україні з цією війною створює додаткове відчуження, депресивність і виснаження, і мабуть до якомусь сенсі так воно і є, але спостереження про цю байдужість і слабку здатність до коментування були висловлені ще до війни, тобто війна могла їх загострити, але не вона їх створила.

Якими будуть конкретні наслідки екперимента для цього блогу, я ще поки що не вирішила. Мене в принципі мало цікавить монологічно-герметична писанина без діалогу. Тому очевидно, що якщо цей блог дійсно продовжуватиме якось існувати, а не піде в гібернацію на невизначений термін, то тенденція буде до збільшення англомовних постів і зменшення україномовних. В мене ще є незакінчена серія про короля Мацюся, закінчу її, а далі буде видно. Не виключено, що дійсно перекладатиму на англійську якісь свої старі пости, які вважатиму потенційно цікавими для англомовних читачів.

Дякую за увагу.

Допомога залу

дорогі друзі :)))

звертаюся до вас із проханням у формі опитування…

я тут домовилася з одною людиною про обмін гостьовими постами – вона хоче розповсюдити один свій текст, ну і я не проти допомогти. натомість вона пропонує розмістити в себе якийсь мій пост, але оскільки блог в неї англомовний і авдиторія теж, треба було б мабуть шось старе перекласти (або нове по-англійськи написати). блог в неї, між іншим, мандрівно-воєнний :), але то таке…

так от, питання до вас: чи є в мене якийсь такий пост, який на вашу думку варто би було перекласти на англійську? а заодно і побачимо, хто читає, а хто тільки лайкає :)))

Між іншим, вордпрес повідомляє мені, що моєму вордпресу – рівно два роки… Хто б міг подумати, що він в мене вже так давно лежав, до того як я сюди повністю імпортувалася…

Драбина до неба – про майянське письмо

Про кінець світу і майянський календар всі чули, а як те їхнє письмо виглядало насправді – хто бачив? Я б взагалі-то теж не бачила, якби кілька років тому не набрела в жж на пост про це їхнє письмо, і не була вражена красою і елегантністю того письма – воно ніби і не письмо навіть, а якщо й письмо, то радше в тому ж сенсі, що і наші писанки є письмом. Це якщо не вміти його читати чи там писати. А якщо вміти – тоді зовсім інша справа, звичайно. Ось копія цього поста, перенесена з жж: http://atramentaria.wordpress.com/2014/03/04/про-золоту-добу-без-масової-грамотно/ – подивіться, яка краса. Шкода, що цей блог здається зараз мертвий, ну чи просто спить – сподіваюся, що він ще колись оживе.

Ну то коли той пост знову виплив цього року, тепер вже на вордпресі, пізньою весною, посеред війни і студентських екзаменів, то мене потягнуло на майєтерапію, і я полізла дивитися, як там ті букво-слова малюються. Звичайно, що писати в першу чергу своє ім’я – то банальність, втім, мабуть все-таки щось в тому є, і якщо пишеться воно не на стіні архітектурної пам’ятки, а на якійсь своїй, паперовій, чи віртуальній стіні – ставимося до того з розумінням. Брошурка в якій пояснюються найпростіші правила майянського письма теж пропонує починати із свого імені. Моє ім’я мені нецікаве, тому я почала з тодішнього ніка – я ще тоді не знала, що йому, тому нікові, зовсім недовго залишилося жити.

Майянська мова фонетично дуже скупа, брошурка пропонує фонетичні заміни неіснуючим звукам на “відносно” подібні. Крім того, подібно як в санскриті, приголосний звук сам по собі не існує, а лише в парі з голосним (це для тих поєднань, які відомі, – це не санскрит, де всі можливі варіанти зведені в одну красиву і логічну таблицю). Чандріка в майянській вимові після всіх цих замін і пристосувань звучить приблизно як ча-на-та-лі-ка – “дрі” помінялося на “талі”. Це спочатку звучить трохи дико, але якщо згадати, що деякі люди в англійській по пів алфавіту не вимовляють, і все-таки умудряються якось розмовляти – то розумієш, що можна жити, тим більше, що нічого особливо приємного чи милозвучного в звукосполюченні “др” все одно нема, хай буде чанаталіка.

Далі починається найцікавіше. Брошурка каже, що до написання імені треба ставитися творчо, експериментувати, пробувати різні варіанти, одним словом, мати фан. Найпростіше поскладати докупи по складах, збудувавши слово як “хату” – головна, передпокій, дах, сходи, і тд, чи як фігурку з лего. Блоки бувають різної форми – більш-менш квадратні, або подовгасті, горизонтальні чи вертикальні, а деякі гліфи – зовсім і не блоки, а просто впізнаваний елемент, який можна домалювати збоку основного блоку, чи навіть вписати десь всередину.

IMG_1954-2.JPG

Ось на приклад 1-4 – різні варіанти фонеми “ча”. Першу і другу можна використовувати як основний гліф. Або в парі з якимось іншим вертикальним, а третій-четвертий – приписати до іншого основного зверху як щось типу префікса, чи знизу як щось типу суфікса або закінчення. Не знаю, чи можна перевертати горизонтальні гліфи вертикально і навпаки, чи ні, в наших умовах мабуть якщо дуже хочеться – тоді можна, аби красиво було. Ну то з таких-от фонем можна би було наліпити собі всяких різних слів, але ж це було б занадто просто і беззмістовно – мені так нецікаво.

Я вже колись розказувала, що в перший свій виїзд до Швейцарії волонтером на конференцію з conflict resolution, я познайомилася з жінкою з Кенії. Не пам’ятаю, як звучало її ім’я, але пам’ятаю, що означало воно, якщо коротко – “захід сонця”, але якщо не полінитися і все-таки розшифрувати детальніше, тоді це і так сильне поняття розгорталося в цілу пасторальну картину – “коли корови повертаються додому”. Ото я вважаю, що всі імена мають бути такими, – не просто там “вася” чи “юля”, а щоб те ім’я дійсно щось означало. Хоча тоді має сенс практика ніби-то деяких індіанських племен – коли ім’я треба було собі знайти, чи заробити, і воно тоді дійсно щось значило, бо називати немовля – якось виходить випадково, вигадаєш чи не вигадаєш – тільки час покаже.

Так от, чандріка – це місячне сяйво, фактично – жіночий аспект місяця, його енергія. Я не випадково вибрала собі цей нік, ну але то інша розмова. Гліфи для “ча” мене ніяк не надихали, в першу чергу тому, що вони нічого не означали (ну або невідомо було, що саме означали), тому я скористалася настановою класика “не бійтесь заглядати у словник”, і там (http://www.famsi.org/mayawriting/dictionary/montgomery/mainindex.htm) знайшла гліфи “чан” (5-8 на фото), перший з який мені набагато краще підійшов, бо ж він означає “небо”.

Далі, таким самим чином, тобто розглядаючи он-лайн-словник, виписала собі кілька (не всі) гліфи прийменника який звучить як “та” (9-13) – пам’ятаєте, що звука д в них нема взагалі, а просто “т” без голосного теж нема, найнейтральніше в такому випадку звучить “та”, ще й тому що повторює/підсилює голосний попереднього складу. Теоретично можна би було спробувати також “ті”, але тоді мені здається надто сильно би звучало наступне “і”, а воно в слові “чандріка” коротке, і не мало би особливої уваги привертати, ну і там мені нічого особливо не сподобалося, особливо порівняно з “та” (12) – тут тобі і море, і небо, і драбина до неба, означає воно “в”, “до”, “з”. Серйозну конкуренцію тому “та” створив гліф “тал” (14), він дуже красивий, схожий на рослинний варіант інь-яну, і в ньому теж є небо, і взаємодія неба із землею, означає “приходити, прибувати”, що теж мені семантично підходить, і фонетично він поєднує більше потрібних мені звуків, але драбина все-таки перемогла, хоч не виключено, що якби я користувалася цим письмом частіше ніж раз в житті, то залежно він настрою чи контексту вибирала би ці паростки замість драбини.

“Лі” мене ніяк не надихнуло, там було дзеркало або птах з хробаком в дзьобі, ну і я собі подумала, якщо неіснуюче “рі” пропонують замінити на “лі”, то чим гірше просто викинути той приголосний взагалі, і залишити саме “і”? Тим більше, що там я знайшла знову ту ж драбину, яка означала “тоді, потім” (15). Там ще був цікавий варіант “і’к” – подих, вітер, бог вітру, але це хай теж залишається для альтернативних написань, драбина до неба – наше все :).

Ну і останній склад “ка”. Тут можна би було скористатися рибами з допису який мене надихнув, але раз вже я пішла шляхом вибирання абстрактно-світоглядних блоків, то вирішила замість звичайного “ка” скористатися при дихнуто-перерваним “к’а” (там в словнику можна послухати, як воно звучить. Тут в мене знову були два варіанти – “танець” (16), ну але хто мене трохи знає, той в курсі, що я ніяк не любитель, хоч теоретично в світоглядно-філософському сенсі можна би було згадати Гьольдерліна з Гайдеґером і їхні танці неба і землі, але інший варіант “к’ан” – “жовтий, дорогоцінний” (17) не залишав мені жодного вибору. Ну бо це з одного боку золото, а з іншого – сонце, що, зрештою в символічному сенсі одне і теж, тому я вибрала його.

IMG_1955.JPG

Отаке в мене вийшло ім’я – записане цілою фразою – може приблизно означати “до неба, а тоді – сонце”, або “в небі, там скарб”. Якщо вимовляти оте “чан-та-і-к’ан” – то звучить воно трохи моторошно, але хай, не всім же весь час місяць мусить світити і приємно усміхатися :). Це от якраз сорок днів минуло відколи я чандріку знищила, можна сприймати цей пост як розлогу епітафію.

Ну то я рекомендую таку терапію, а в кого настій кровожерніший, то там можна досить знайти відрубаних голів, виклюваних очей і інших образів війни також. Це дуже цікаво, пробуйте!

Пів життя. Віртуально-реальне.

Половину свого віртуального життя я прожила на сайті Майдан під непретензійним ніком Mary. Прийшла туди взимку 2000-2001, бо кілька місяців не була в Україні, якраз тоді почалася УБК, і я шукала інформації про те, що відбувається на Майдані Незалежності. Потім повернулася до Львова закінчувати п’ятий курс, їздила раз чи два на акції УБК в Київ, ну і десь тоді почала писати на майданівському форумі. Той перший рік був надзвичайно цікавий – ми відкривали для себе віртуал, товариство підібралося добірне, як наших людей, так і найманих тролів (ворожих агентів), ну і просто придурків теж трохи було. Більшість тамтешньої публіки становили люди мабуть на 10-15 років старші за мене – це якраз  мой любімий цвєт, мой любімий размєр. Жінок було дуже мало, і так якось склалося, що дві основні ролі, в які більш-менш вписувалися присутні жінки, обмежувалися з одного боку образом жінки-мачо – агресивно-феміністичної (хоч це був радше поведінковий фемінізм, ніж ідейний), яку нічим не проб’єш, і яка може легко і часто посилати всіх, хто підходить до неї якось неадекватно. Друга роль – томная баришня, часто в іпостасі damsel in distress. Оскільки перша роль була мені ближча, а золота середина тоді щене була доступна, то Мері була дівчиськом нарваним і мабуть досить галасливим. Це такий вік, коли вже ніби щось знаєш і розумієш сам, але небагато, більше все-таки вчишся в інших, хоч цього і не визнаєш, ну і знаходження своєї власної віртуальної (та й реальної також) іпостасі – все ще в процесі. Під кінець життя цього віртуального персонажа, був ще паралельний “перехідний” персонаж Персефона, але він був недовготривалий, і не надто часто вживаний. Це була серйозна і місцями нудна діаспорна викладачка гуманітарних дисциплін, і, за свідченнями очевидців, сприймалася як старша пані.

Другу половину свого віртуального життя я прожила під екстравагантним ніком Чандріка (candrika). Я почала медитувати, пішла з майдану восени 2006, і спробувала повчити санскрит. Чандріка – це власне пропущені через санскрит моє інше я, багато в чому протилежне до майданного. Чандріка – це місячне сяйво, або енергія місяця, же жіночність в квадраті. Жжшне життя було протилежним до майданівського не лише вибраним ніком і манерою поведінки. Власне, сама можливість віртуального життя там під таким ніком виникла через те, що і форма спілкування, і атмосфера спільноти, і, відповідно, основна тематика (чи згусток тематик) в жж були зовсім іншими, ніж на майдані, хоч публіка, звичайно, частково перетиналася. Там було непропорційно багато гуманітаріїв – журналістів, перекладачів чи просто любителів мов, ну і це не дивно, – для того щоб вести блог треба любити писати, треба мати час і натхнення на те, щоб виношувати текст, терпіння щоб дати йому дойти, на форумі цього всього не треба взагалі. На форумі спілкування дисперсоване, його основа, як за формою, так і за змістом – багатовекторність і множинність, і, як наслідок, певна розсіяність чи розпорошеність. Твоє спілкування на форумі повністю залежне від твоїх співрозмовників, їх інтересів, манер, ну і від правил форуму теж. Писання в блозі набагато незалежніше, при бажанні воно може бути навіть цілком монадологічне. Ти сам є центром свого блогу, сам визначаєш тематику і манеру, сам можеш диктувати манеру спілкування своїх читачів. Відповідно, це було єдине місце, де свого часу навіть я якимось дивом могла знайти співрозмовників на свої вузько-професійні теми, і за те я буду йому вдячна. Звісно, серед інших (мені відомих) блогових платформ, жж був мабуть найкраще пристосований власне до розмови, а не лише до монологу, і в цьому теж був його додатковий шарм.
Так виходить, що проходження половини життя реального накладається на закінчення другої половини дотеперішнього віртуального життя. Залишається лише підсумувати: от і чандріці кінець, а хто читав – молодець.
Northern Lake 1923

aaa!!! папа лізе крізь всі шпари!!!

Я вже якось зовсім була забула про те, що досі існують фанати традиційних організованих релігій – в будні ніби всі люди як люди, ніхто своєї приналежності не афішує, навпаки, порівняно з моїми постійними дописами про богів, медитацію, і космічну всяку духовність, інші люди переважно виглядають практичними, тверезо-мислячими, і нормальними. Навіть на релігійні свята ніхто особливо не розписується про церкву, бога і все таке. Тобто паски може печуть, може й колядують, я й сама не проти до традицій приєднатися (хоч свяченого в церкві не їм – воно для мене до якоїсь міри зіпсоване).

А тут як прорвало. Фейсбук-стрічку перемотуєш кілометрами, тут в жж більш-менш нічого, якось пропускаєш, (добре я хоч телевізора практично не дивлюся, хіба час від часу одним оком новини) але відчуття як після смерті Майкла Джексона – що його бридка педофільська присутність всюди, і пропагується всіми підряд як пошесть, віртуальний вірус, який підхоплюють шляхом одного лише погляду, і відразу розмножують і розсилають далі нескінченними кліками і перепостами.

Остаточно мене добило, коли відкрила статистику гостей, і виявилося, що останнім до мене заходив він сам (папа), себто його український клон. На всяк випадок забанила відразу.

От же ж ця пасіонарність…