Ukrainian Folk winter song for a warrior

So, I have a tradition here in this blog, once a year in the winter to record and post a folk song my grandma used to sing. This one is number three, and might be the last one. While I do know a few more dozen of Ukrainian carols and other winter songs, these three are the only ones that were quite different from the “common” ones. Well, come next winter we’ll see.

Here is the song itself:

I wrote about this particular type of winter songs (non-carol traditional songs) last year, so you might want to read about them here: https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/ukrainian-non-carol-winter-song/

So these were the songs that would be sung on the eve before Epiphany for all children and young people, pretty much whoever is not married yet, and for most of them the motive would have something to do with a problem or a situation that is not resolved by the efforts of your mother and father, and the siblings, until your beloved arrives, and then everything will work out. As I mentioned last year, mine was about me sitting in the apple tree and refusing to give an apple to anyone (since apparently I only have one, duh, it’s January), util my beloved comes and I give it to him. Ironically, of all my girl-cousins I’m the only one still “sitting in the tree”, so maybe I can blame the song for that, maybe if I got a better song (there were options of washing handkerchiefs on ice or watching the herd of oxen, instead of sitting in the tree, doing nothing, and being stingy), life would be different? Joking, of course.

This particular song would be sung to a boy, in our extended family it was usually my brother – he was the yongest, perhaps that is why he would get this one (though there might be other reasons also). It follows the same logic of listing the family members, except the boys family is unusual, and his love is unusual also, it is a song about a knight, a warrior . Here it what the song says:

The boy went into the mountains to fight.

(Chorus: )He is young himself, and his horse is black.

He was attacked by three robbers (or bandits).

They ask him: who is your father?

My father is the bright Moon.

They ask him: who is your mother?

My mother is the star in the sky.

They ask him: who is your beloved?

My beloved is the sabre on my side.

The song seems somewhat unfinished, and I remember asking: so what happened next? I got an answer that was overly pacifist and not particularly logical: oh, they let him go. The logical answer, that would follow the epic canons would be: he pulled his sabre out and killed them all, so that they could not trouble anyone any more. I’m not sure whether that particular pacifying answer was tailored to me, since I had periods in my childhood when I would not leave home without carrying all of the toy weapons I had. When I was five and a half in the kindergarten, apparently I tried to strangle a little rascal who stole my markers that were brought the other night by Saint Nicholas, he was lucky that the teacher heard his squeaking  somewhere in the corner where I was finishing him off, and saved him. And there was a period when I was not fond of drawing anything but the tanks on the battle fields. So perhaps that answer was meant to curb my already overly-worrier-like nature.

Or maybe it was the self-preservation on the level of the whole family, and the whole nation also – after two wars, a house burned for political reasons, moving into Soviet territory, the exiles of family members, later participation in underground publishing of censored literature, and the typewriter that had to buried in the ground, being expelled from universities also for political reasons, and being regularly called in for KGB interrogations, that’s just a fraction of what my grandparents and parents had to live through, it would probably make you want to lay low and avoid confrontation. As a nation, we are just now learning, that sometimes you have to stand up and fight, because evil has to be fought and the evil ones have to be killed. We have avoided it for very long, we have repressed it, and indulged in delusions about “brotherly love”, which still surface from time to time. But we are becoming stronger, hopefully we will also remain human through this fight.

What remains is to wish all the warriors on all fronts, that their weapons are reliable, and that they are blessed and protected by the the sun, the mood, and the stars.

Щедрівка для воїна

Це тут третя і мабуть остання пісня різдвяно-йорданного циклу з серії “бабця співала”. Люблю її, бо вона інша ніж решта щедрівок, особлива. Серед всіх тих всіх, що бабця нам, тобто внукам, щедрувала, ця – єдина не тематизує очікування женячки.

Вона, звичайно, якась трохи ніби незакінчена, і я пам’ятаю як в дитинстві питала: і що далі було? Мені відповідали пацифічно і нелогічно: ну, що було, відпустили його певно, не хотіли з ним воювати. Не знаю, чи така відповідь була відображенням тодішнього психологічного стану – родинної історії двох воєн, спаленої хати на Лемківщині, переїзду в союз, вивезень родичів, потім самвидавів і закопаних друкарських машинок, вигнань з університету, постійних викликів в КГБ… Чи може може то була корекційна відповідь для мене особисто – в мене були такі періоди, що я виходила з дому не інакше як обвішана всіма своїми іграшковими зброями одночасно. В п’ять з половиною років мало не задушила якогось малолітнього рагуля, який вкрав в мене фломастери, що їх мені щойно приніс святий Миколай (добре що вихователька в садку почула його млявий писк десь в кутку, де я з ним розправлялася, і врятувала). Ну і малювати не хотіла нічого крім танчиків на полі битви. Крім того я могла легко ляпнути щось таке, що не можна було, і від чого потім могли би бути неприємності.

Очевидно, що набагато логічнішою відповіддю на моє питання про закінчення історії було б: витяг шабельку, і порубав розбійників на смерть, щоб вони більше ні на кого не нападали. Здається, ми нарешті починаємо вчитися жити цією логікою на рівні нації, хоч періодично ще досі проскакують слюні “примирення”, ну але це не дивно, бо це навмисне спродуковані і запущені мислевіруси.

Залишається побажати нашим воїнам на всіх фронтах надійної зброї, і хай їх благословлять своєю світлою увагою сонце, місяць і зорі.

Минулорічну щедрівку можна послухати тут: msvarnyk.wordpress.com/2015/01/20/uk…-winter-song/ або там само, де і цю – на саундклауді.

Canada, her natives, and their revolutions – a film

Just watched this film for the course I’m TAing right now – my students are supposed to have a debate on the topic of Aboriginal land claims, and in particular about the Oka crisis in 1990. In case one of the assigned groups does not show up, I have to be ready to play devil’s advocate, in this case, argue against the Mohawk land claims or the methods they have used do defend them.

The film was quite disturbing, as it should have been, not only because the issue itself is disturbing, but also because I had to face yet again, how much the revolution and war in Ukraine in the past almost two years has changed my views on violence and violent (or potentially violent) civil resistance. It was interesting to see, that even the Canadian army guys and some officials, when commenting on camera, were calling the mohawks who were defending the land “warriors” – that is something that really kept them humanized in spice of some serious racial tensions and nastiness doing from some quebecois, and, I wondered, whether it was this humanization, that did keep all of them alive at the time, and eventually free, and relatively few of them seriously injured. Yes, they themselves mentioned a few times in the film, that it was war,- how different from, and at the same time, how similar to the meaning that “war” has for me now. I remember distinctly my post on Facebook when I said “this is war”, when the first lethal bullets were fired on the day when the first three protesters were killed in Ukraine. That time also, the meaning of “war” was still very different from what it became a few months later.

The yellow bulldozer at the very beginning of the film, of course had to remind me of one in Kyiv on Bankova. Acquired in a similar way, and used in a similar was as well.

Anyway, watch it yourself if you want. It’s been 25 years exactly.

Постмодернізм – зло

Останнім часом часто повторюють таку (слушну!) думку, що інформаційна політика Раші грунтується на постмодернізні з його запереченням істини (правди). Майже так само часто в коментах починають захищати постмодернізм, що, мовляв, ті хто кажуть про постмодернізм в стосунку до Раші та інформаційної війни просто неправильно розуміють, що таке постмодернізм. Що постмодернізм – то толерантність, плюралізм і свобода, що це цукерка, а не кака.

Ну то з точки зору майже професійного філософа приналежного до певної не надто популярної філософської “школи”, скажу, що постмодернізм – був, є, і буде злом, і саме тому йому так гарно по дорозі з Рашею. Спробуйте попрацювати із студентами, які народилися і виросли в епоху розвинутого постмодернізму, і ви відразу зрозумієте, про що я кажу. А якщо не маєте доступу до студентів – читайте джерела, і думайте – думайте про передумови і наслідки того, що стверджується в текстах постмодерністів, і не ведіться на хвацьку манеру розмови. Розібрати все на частини і ржати з того, що воно не працює – дуже просто насправді, для цього треба освоїти раптом один чи два рухи і стільки ж інструментів. Це все, що робить постмодернізм. Страшна шкода від постмодернізму полягає в тому, що те, що так прикольно, і навіть корисно робити як перший крок, в постмодернізмі стає першим і останнім, той сам крок невротично повторюється ad nauseam. Другий крок – створити, збудувати щось так, щоб воно працювало – не просто не робиться постмодернізмом, а ще й постулюється абсурдність і неможливість щось вартісне зробити, і обстьобуються спроби це робити і люди, які це роблять. Звичайно, в природі можуть існувати рожеві пухнасті адепти постмодернізму, які цього не роблять, але я тут кажу про ідейних натхненників, щоб не сказати засновників.

Те, що нормальної України нема з точки Росії, і в принципі бути не може, в сучасному світі – це постмодернізм чистої води, подякуйте Дерріді!

Ще раз про (не)здатність українців вербалізувати

Слухала чергову лекцію Снайдера про Україну, і там він сказав дещо цікаве, чого я раніше не чула. Так от, у відповіді на останнє запитання, він каже про різницю між тим як українці і росіяни комунікують в політичній сфері, що в той час як росіяни комунікують в основному вербальними кліше, слоганами (кримнаш, розділена україна), повторюючи їх мільйон разів, так що вони западають в свідомість, українці комунікують здебільшого візуальними образами, картинками (фото з майдану), і це ефективно підчас подій, але програє в довготерміновій перспективі. (Дивіться оце відео https://mediacapture.brown.edu:8443/ess/echo/presentation/92cc495f-2fe9-4db9-ada6-6aa5237bba92 починаючи з 01:38:50)

Я не знаю, наскільки це його спостереження відповідає дійсності, по-перше, я не звертала на це увагу, а по-друге, я не читаю російського дискурсу, може дійсно, людині, яка професійно і систематично слідкує за російськими і українськими новинами, видно щось таке, що не обов’язково видно нам. Я, звичайно, багато чого не знаю, не бачу, і не пам’ятаю, але дійсно, обидва дієві і поширені гасла останнього часу, які першими спадають мені на думку, стосуються путіна і статевого органа, вони мене не влаштовують не лише нецензурщиною, і тим що насправді лише підтримують російський дискурс і російську систему координат, але й тим, що вони “реакційні” (в ніцшівському розумінні), тобто вони не є само-стверджувальними, натомість, вони спрямовані на заперечення того, що нам не подобається, і таким чином є залежними від того, що вони заперечують. Мислевірус про колорадів злегка турбуватиме кожного, хто щось знає про геноцид в Руанді, і теж є реактивним, а не активним, в тому ж філософському значенні. Велика частина мислевірусів, символів і гасел, замість того, щоб бути згенерованими нами з нуля, є всього лиш семантичною дзеркальною заміною негативного їхнього значення на наше позитивне (укропи, бендеровци, і тд), чи навпаки з їхнього нейтрального/позитивного на наше негативне. Вся фофудєйщина грішить цим ділом, а також велика частина ще в радянські часи спродукованих їхньою кагебістською машиною формул і анекдотів для дискредитації УПА і галичан/гуцулів та інших західняків, і активно підхоплених нашими проплаченими правими і непроплаченими всякими теж (“на гіляку”, оливою город поливати, “смерть ворогам” і тд). Ну і ще є окрема категорія питомо наших “плаксивих” мемів, з якими теж треба якось боротися – я завжди була в шоці від мега-популярного колись сайту і спільноти “сумно.ком” – складалося враження, що навіть вороги гіршої назви для ресурса нам би не придумали, ну і таких депресивних мемів в нас валом. “Герої не вмирають” – дуже неоднозначний мем. “Небесна сотня” – кращий, але мабуть малозрозумілий для заходу, ну і він про втрати, тобто спрямований на покращення негативу, а не на продукування позитиву…

Якщо хтось звернув увагу на корисні і оригінально-наші гасла, меми, вербалізовані символи, рівня, наприклад, “треба встати і вийти!”, які виникли за останній рік з гаком – поділіться, цікаво. Ну і теж якщо хтось обгрунтовано не погоджується із Снайдеровим спостереженням про візуальних українців vs. вербальних росіян – кажіть! 🙂

Зрозуміло, що коли йому йдеться про росіян, мається на увазі не “російський народ”, і навіть не його “активна” частина, а радше професійна державна пропагандистська служба з багаторічним досвідом, яка продукує ці меми, плюс інструкції до їх використання, і займається  імплементацією через офіційні засоби масового психозу і неофіційні мережі бійців. Не зрозуміло, про кого йдеться, коли він каже про візуальних українців – чи про офіційну державну позицію, чи про пресу, чи про “громадянське суспільство” – тобто інформацію спродуковану непрофесійними особами, чи всіх їх разом. Мені здається, що мінстець мав би займатися з одного боку знешкодженням російських мемів, через нейтралізацію їх контенту і мереж поширення, а з іншого боку – продукуванням корисних українських мемів і україноцентричного дискурсу загалом, для поширення в першу чергу через офіційні державні канали (співпрацювати з спічрайтерами і прес-центрами офіційних установ і осіб). Поки що не дуже зрозуміло, чи мінстець вже зробив щось особливо корисне, чи не дуже, і що буде далі.

Ну і раз вже я про Снайдера пишу, то ще одне цікаве, що він сказав – це про історично-світоглядну відмінність між тим, в якій системі координат Росія сприймає цю війну, а в якій – Україна. В той час як Росія дивиться на цей конфлікт через призму другої світової (тобто по-їхньому вєлікай атєчєственнай), тобто в системі координати дідів (дєди ваєвалі, ага), в Україні справжній власний досвід війни “tramps grandma and grandpa”, відповідно (це вже моє розширення), ідеологія конфлікту в нас сучасна, нова, нові вороги, нові герої, нові свята і нові дні пам’яті, і це дуже добре.

Попередній мій пост про проблеми з вербалізацією в українців тут:  https://msvarnyk.wordpress.com/2015/01/30/провела-соціальний-експеримент/

Одна з попередніх лекцій Снайдера (грудень 2014) тут:  https://msvarnyk.wordpress.com/2014/12/09/ukraine-from-propaganda-to-reality/

бриніла коса, конец покоса бриніла

ви падали тихо і некартинно,

як скошені

не кричали і не металися,

зовсім не так, як показують в фільмах,

ви поверталися знову і знову,

і тягнули, несли, волокли,

часом прикривалися, а часом і не дуже,

відповзали або лежали,

чекаючи, чи прийде по вас

такий сам відчайдух як і ви,

прибігали ангели в касках і куртках

з незнайомими лицями але рідними

часом вчасно, а часом запізно

дядько за кадром

десь може зі стрия чи з тернополя

називає вас ніжно: хлопчики

проклинає тамтих як вміє

покоса дійду, додому прийду, бриніла

бриніла коса, конец покоса бриніла

покоса дійшов, додому не йшов

ви народитесь знову і ми ще вам пощедруємо,

і сам молоденький, коник вороненький

і камінь лупає, церковцю ставляє,

і бриніла коса

Continue reading

The Railway Man – фільм про наслідки війни

Дивилася цей фільм ще весною, але так нічого про нього тоді не написала, а мабуть варто, бо це фільм про PTSD – post-traumatic stress syndrome – це те, чим американці вперше почали серйозно займатися через ветеранів в’єтнамської війни, не виключено, що в Україні скоро може бути епідемія, бо зачіпає воно в Україні не лише вояків і їх сім’ї, а багатьох інших теж.

Фільм знятий про справжню історію британського радиста, який разом із величезною кількістю інших солдатів попадає в японський полон (коли британці підчас війни здають Сінгапур), і опиняється в таборі в Таїланді на будові якоїсь транс-азіатської залізниці. Свого часу британці він цього проекту відмовилися як “негуманного”, ну а японська влада в той час на гуманізм не страждала аж ніяк. Що в фільмі показано без надмірної істеричності, але і без надмірного цензурування теж.

Роки після війни, герой все ще проживає жахи пережитого, його товариш знаходить в газеті фото одного з японців, хто брав участь в тортурах під видом перекладача. Він виявляється працює типу куратором музею, на місці того табору для військовополонених. Герой вирушає в минуле, з планом вбити старого ворога.

Кінець історії здається трохи неприродно-солодкавим, але нічого не вдієш, true story – це true story, в житті трапляються речі, які в художній літературі здавалися б нам неправдоподібними. Втім, ще десь на самому початку фільму товариш каже про нашого героя, що він був найсильнішим з них всіх, може тому такий вийшов кінець, хто зна.

Ось трейлер, дивіться кіно як знайдете:

Про війну, ворогів, і залишання людиною

Все-таки, я скажу про війну. Вона багатьох з нас змінила, кого більше, кого менше. В багатьох брутально забрала рідне, але багатьом теж щедро дала того, чого ніхто він неї не чекав, і мені важко якось однозначно визначитися, чи вона більше забрала чи дала нам як суспільству (і хоч я далеко, а все ж досі зараховую себе туди, в українське суспільство, і певна що за останній рік туди ж почали себе зараховувати багато з тих, хто досі був ще дальше ніж я – і формально, і символічно, і реально). Я час від часу бачу, що люди пишуть про те, що важко на війні живучи залишатися людиною. Моя бабця по мамі мала феноменальний дар залишатися людиною. Вона була з тих міжвоєнних гімназистів української перемиської гімназії, заборонених пластунів, які співали “гей-гу, гей-га” коли там ще не було пізніше дописаного куплета про вовчу пастку і батька-Євгена. Вона багато всього пережила, і за Польщі, і за Союзу, але при тому вона ніколи не робила етнічних узагальнень. Я дуже здивувалася колись в ранній юності, що бабці до сліз (хоч вона була особа радше стримана) подобався Тичини вірш, де син з війни каже матері “нема ворога, та й не було”. Той вірш (ось він тут: http://bukvoid.com.ua/library/pavlo_tichina/viyna/) досі мені якимось здається трохи суперечливим, а втім, може справжні вірші такими і мають бути? Десь на самому початку війни в чийомусь фейсбуку я прочитала перепост тексту якоїсь ніби-то львівської здається письменниці, який мені добряче різанув, я навіть не стрималася і прокоментувала, хоч зазвичай дуже рідко коментую тексти людей, яких не знаю. Це була російською мовою написана погроза якомусь абстрактному “рускому”, якому авторка обіцяла вчинити шахідський подвиг, якщо він “сунеться” до неї додому. Я взагалі не маю жодних сентиментів до нічого руского, і ніколи не мала. Російською писати вже не вмію, а розмовляю з акцентом гіршим ніж був в моєї бабці. Я ніколи в житті не була в Росії, і Сем навіть колись мене підколов, що я цим фактом дуже пишаюся. І все-таки оця погроза рускому мене зачепила, не лише через те, в якому тоні вона була написана (я вважаю, що демонструвати свої страхи в істеричний спосіб, тим більше звертаючись до ворога – це військовий злочин проти власного я), але й тому, що звернення те ґрунтувалося на етнічному узагальненні. Я завжди казала, що мені щастить з людьми, і так якось виходить, що тих “рускіх”, з якими я зараз реально перетинаюся, половина взагалі не говорить про політику, а друга половина активно не підтримує політику Путіна. Ну от, так мені щастить з людьми, і я знаю, що моя вибірка “рускіх” дуже нерепрезентативна. І хоч мене шокує, як любовно Оксана Максимчук описує “руского” в цьому ось недавньому вірші http://yabloo.wordpress.com/2014/07/31/ведмідь/, але десь на дні мого серця я розумію, що це власне і є та людськість, до якої поети мають особливий доступ, бо вони живуть серцем, і не бояться його, своє серце, оголювати. Вдруге мене зачепило цілком недавно, вчора чи позавчора, цього разу вже не з приводу “рускіх”, а з приводу іншої нації. Найсмішніше було, що я якраз кілька днів тому взнала майже випадково про етнічне походження звідти одної не дуже близької знайомої, і розповідала їй, як мені завжди щастить, і як я часто перетинаюся з “її” людьми, і який в мене до них сентимент. Так вони, виявляється, тепер вороги України, якщо не відкриті, тоді приховані, бо в нас з ними не співпадають геополітичні інтереси. Найцікавіше, що ще рік тому ми самі були ворогами України, бо в нас з нею теж ніяк не співпадали геополітичні інтереси. Мені дуже сумно, що може через війну, а може через природну черству раціональність, ми втрачаємо оцю людську здатність не узагальнювати, не вішати ярлики, а все-таки давати людям шанс. Я багато кого розфрендила від початку війни, а ще більше забанила, і під ніж в мене попали далеко не лише “рускі”. Але мені дуже шкода, що під приводом цієї війни ми вишуковуємо собі ворога наперед, при тому не виключено, що косячи всіх під одну мірку, ми втратимо найцінніших, бо таких “нелогічних” друзів, і, зрештою також втратимо себе. UPD. Дисклеймер. Взагалі цей пост мав бути про крайнощі і золоту середину, але я відволіклася, і вийшло що вийшло. Я хотіла сказати, що від крайності пацифізму майже всіх нас ця війна вилікувала, але буде шкода, якщо замість триматися якоїсь золотої середини (а якою саме вона є в цій власне ситуації не завжди зрозуміло), ми вдаримося в щось типу параноїдального мілітаризму.

Медитація в умовах війни

Про це мабуть слід було почати писати десь в грудні, але обставини склалися так, що банально не було часу, та й настрій був трохи не той, так що може якраз зараз і є вчасно… Я спробую написати серію how-to постів – про те як можна практично спробувати медитувати, крок за кроком.

Зразу дисклеймер, що все, що я казатиму, стосується лише одного-єдиного виду, чи методу медитації, який називається sahaja yoga або sahaja meditation. Більшість сучасних популярних на Заході медитаційних технік (крім, можливо, до якоїсь міри дзен-буддизму), суттєво відрізняються від цього виду, і щодо деяких з них ця різниця підтверджується результатами наукових досліджень, хоч, поки що, не дуже численних.

Ви може спитаєте, до чого тут війна?

Один чувак (російського походження, але останні роки працював на заході – в Америці і Італії) досліджував динаміку патернів мозкових хвиль (чи як це по-українськи називається?) при проходженні кількох стадій власне цієї медитації, і в одному з його досліджень він показував медитуючим потенційно-травматичні картинки, чи відео. Виявилося, що люди, які вже якийсь час практикували регулярну медитацію за цим методом, мали кращу ніж інші відпорність до впливів цих травматичних стимулів в першу чергу, а також швидше відновлювали свій нормальний стан, тобто позбувалися впливів травматичних стимулів. Ну, це все обмежений науковий експеримент, залежний від передумов і інтерпретацій, чому саме медитація “працює” – інше питання, на нього поки що наукової відповіді ніхто не дав, і невідомо, чи колись дасть. Тому це так, всього лише цікавий факт :).

Але безвідносно до того, що може, чи не може наука, людський досвід ніхто не відміняв. Тому ці пости я писатиму власне з точки зору свого власного досвіду, а також враховуючи досвід людей, з якими мені доводилося медитувати за останні вісім років (для багатьох з них це був перший досвід медитації). Так от, з точки зору людського досвіду, медитація в умовах війни – це в першу чергу захист, в другу чергу мабуть – здатність адекватної дії.

Чому захист – зрозуміло, бо війна – це напад. Захист тут, в першу чергу, психологічний, як от в тому експерименті із страшними картинками, який я вище згадувала (хоч і не лише психологічний, але про це може колись іншим разом 🙂 ). Але це не пасивний дитячий захист, як от, заховатися під в шафі, чи за фіранкою, чи чи просто міцно заплющити очі – як в прямому сенсі, так і в метафоричному. Цей захист “живий”, він створюється потоком нашої власної внутрішньої енергії, чим краще, сильніше вона “тече”, тим ефективніше працює цей захист в першу чергу, і тим легше його відновити, якщо “ворожим елементам” все-так вдалося десь пробити в ньому діру. Медитація потрібна для того, щоб в першу чергу встановився правильний потік цієї енергії, ну і потім з часом щоб він посилювався.

Про адекватну дію – тут мабуть щонайменше два аспекти – в першу чергу завдяки медитації виразнішим стає усвідомлення чи розуміння того, що насправді відбувається, як в всередині нас, так і ззовні. Другий аспект – чіткіше відчуття того, що саме потрібно і правильно робити в цій конкретній ситуації. Я пишу “відчуття”, тому що це свого роду інтуїція, радше ніж раціональні міркування, хоча є й інші, конкретніші способи визначення правильної дії, але про них колись пізніше.

Колись одному з моїх віртуальних друзів дуже сподобалася написана мною фраза про те, що на відміну від типового сприйняття медитації, ця техніка не продукує “медитуючі мішки з картоплею”, вона не надто підходить переконаним вегетаріанцям, ідейним пацифістам і тим, хто не вірить і існування зла. Навпаки, тут йдеться про вишкіл воїнів “армії світла”, призначення яких – виявляти і поборювати зло, в першу чергу в собі, а згодом також і ззовні. Хоч ця боротьба ведеться нетиповими і не завжди видимими способами, але вона йде весь час, в цьому сенсі медитація – це постійний вишкіл воїна, а також гартування воїнського щита і меча, тобто адекватного захисту з одного боку, і адекватної дії з іншого.

Краса цього виду медитації в тому, що якщо все відбувається правильно – тоді воно відбувається легко, природно, спонтанно. Для того щоб наша внутрішня енергія почала діяти, потрібне в першу наше чисте бажання, в другу чергу – трошки дисципліни, всі решта “складники” вже є просто в силу того, що ми живемо в цей час, коли працюють такі енергії, які раніше не проявлялися. Я розкажу наступного разу детально, як можна спробувати медитувати, але для тих, хто дочитав до кінця, якщо дуже нетерпиться – можете спробувати зараз спрощений експрес-метод :). Він мабуть не для всіх спрацює, але чи спрацює для вас, чи ні – не знатимете, якщо не спробуєте, це 5 хвилин часу займе,  дивіться.

Медитація, ну чи перша її стадія – це стан без думок.

1. Сядьте зручно, розслабтеся, відкрийте обидві долоні. Спрямуйте всю увагу на цю ось картинку, але не напружуйте її (увагу).

2. Добре, тепер ліва рука залишається далі з відкритою долонею (не робіть ніяких хитрих комбінацій з пальцями як в кіно показують, просто тримайте долоню розслабленою і відкритою). Праву руку покладіть донею донизу на тім’яну кістку, тобто на верх голови, можете трохи притиснутий, або навіть порухати шкіру голови, зробивши круговий “масаж” цього місця, бажано за годинниковою стрілкою.

meditation

3. Тепер треба сформулювати своє чисте бажання – тут можна просто сказати: “я хочу відчути стан медитації“. Або, якщо хочете, можете звернутися до своєї внутрішньої енергії: “будь-ласка, дай мені відчути стан медитації“. Це можна повторити кілька разів, а можна і не повторювати.

4. Тоді покладіть праву руку назад, щоб вона була відкрита, як і ліва, і посидьте кілька хвилин в тиші. Якщо хочете, можете закрити очі.

5. Через якийсь час подивіться, чи змінився ваш стан – чи сповільнилися думки, чи може вони взагалі зникли, чи змінився емоційний стан, чи розслабилися м’язи. Зверніть увагу, чи може раптом ви відчуваєте потік енегрії в долонях, на пучках пальців, чи над головою.

Якщо ви нічого не відчули – не розстроюйтеся, експрес-метод не для всіх відразу працюватиме, якщо вам цікаво – я згодом розпишу детальніший процес, який може виявитися ефективнішим для вас.

Ну що? 🙂