Пів життя. Віртуально-реальне.

Половину свого віртуального життя я прожила на сайті Майдан під непретензійним ніком Mary. Прийшла туди взимку 2000-2001, бо кілька місяців не була в Україні, якраз тоді почалася УБК, і я шукала інформації про те, що відбувається на Майдані Незалежності. Потім повернулася до Львова закінчувати п’ятий курс, їздила раз чи два на акції УБК в Київ, ну і десь тоді почала писати на майданівському форумі. Той перший рік був надзвичайно цікавий – ми відкривали для себе віртуал, товариство підібралося добірне, як наших людей, так і найманих тролів (ворожих агентів), ну і просто придурків теж трохи було. Більшість тамтешньої публіки становили люди мабуть на 10-15 років старші за мене – це якраз  мой любімий цвєт, мой любімий размєр. Жінок було дуже мало, і так якось склалося, що дві основні ролі, в які більш-менш вписувалися присутні жінки, обмежувалися з одного боку образом жінки-мачо – агресивно-феміністичної (хоч це був радше поведінковий фемінізм, ніж ідейний), яку нічим не проб’єш, і яка може легко і часто посилати всіх, хто підходить до неї якось неадекватно. Друга роль – томная баришня, часто в іпостасі damsel in distress. Оскільки перша роль була мені ближча, а золота середина тоді щене була доступна, то Мері була дівчиськом нарваним і мабуть досить галасливим. Це такий вік, коли вже ніби щось знаєш і розумієш сам, але небагато, більше все-таки вчишся в інших, хоч цього і не визнаєш, ну і знаходження своєї власної віртуальної (та й реальної також) іпостасі – все ще в процесі. Під кінець життя цього віртуального персонажа, був ще паралельний “перехідний” персонаж Персефона, але він був недовготривалий, і не надто часто вживаний. Це була серйозна і місцями нудна діаспорна викладачка гуманітарних дисциплін, і, за свідченнями очевидців, сприймалася як старша пані.

Другу половину свого віртуального життя я прожила під екстравагантним ніком Чандріка (candrika). Я почала медитувати, пішла з майдану восени 2006, і спробувала повчити санскрит. Чандріка – це власне пропущені через санскрит моє інше я, багато в чому протилежне до майданного. Чандріка – це місячне сяйво, або енергія місяця, же жіночність в квадраті. Жжшне життя було протилежним до майданівського не лише вибраним ніком і манерою поведінки. Власне, сама можливість віртуального життя там під таким ніком виникла через те, що і форма спілкування, і атмосфера спільноти, і, відповідно, основна тематика (чи згусток тематик) в жж були зовсім іншими, ніж на майдані, хоч публіка, звичайно, частково перетиналася. Там було непропорційно багато гуманітаріїв – журналістів, перекладачів чи просто любителів мов, ну і це не дивно, – для того щоб вести блог треба любити писати, треба мати час і натхнення на те, щоб виношувати текст, терпіння щоб дати йому дойти, на форумі цього всього не треба взагалі. На форумі спілкування дисперсоване, його основа, як за формою, так і за змістом – багатовекторність і множинність, і, як наслідок, певна розсіяність чи розпорошеність. Твоє спілкування на форумі повністю залежне від твоїх співрозмовників, їх інтересів, манер, ну і від правил форуму теж. Писання в блозі набагато незалежніше, при бажанні воно може бути навіть цілком монадологічне. Ти сам є центром свого блогу, сам визначаєш тематику і манеру, сам можеш диктувати манеру спілкування своїх читачів. Відповідно, це було єдине місце, де свого часу навіть я якимось дивом могла знайти співрозмовників на свої вузько-професійні теми, і за те я буду йому вдячна. Звісно, серед інших (мені відомих) блогових платформ, жж був мабуть найкраще пристосований власне до розмови, а не лише до монологу, і в цьому теж був його додатковий шарм.
Так виходить, що проходження половини життя реального накладається на закінчення другої половини дотеперішнього віртуального життя. Залишається лише підсумувати: от і чандріці кінець, а хто читав – молодець.
Northern Lake 1923

Стара Австралія і маорійський новий рік

Хотіла назвати цей пост “Моя Нова Зеландія”, чи може “Моя Австралія” але подумала, що це все-таки було б трохи оманливо, зважаючи на те, що в тій частині світу я ще не була – поки що недомандрувала. Для мене Австралія, або Нова Зеландія, або обидві (я розумію, що вони дуже різні, і не так щоб зовсім близько, але на моїй мапі вони зовсім поруч, і якось взаємодоповнюються) – на першій позиції серед тих місць, які я б хотіла не просто відвідати, а пожити там, ну хоч би з рік, а краще – кілька років, а там далі – хто зна…

Це якесь таке місце, яке видається з одного боку цілком чужим, врослим корінням в якусь таку міфічну культуру, в якій те, що в нас давно минуле, і давно забуте, якимось чином цілком близько, і ще майже можна торкнутися, якщо не його самого, тоді принаймні його безпосередніх слідів. А разом з тим, це старе місце таке ще молоде, непереобтяжене історією, ні західною, ні східною, видається місцем, жити в якому було б цілком комфортно, і, в якомусь сенсі, знайомо. Я часто чую порівняння, що австралійці схожі на канадців, минулого року в Індії зустріла була румунку, яка живе в Новій Зеландії і казала, що тамтешні університети люблять наймати на роботу канадських колег. Ну, то таке, вступ :).

Вперше я торкнулася старої Австралії влітку після закінчення університету. Я кілька тижнів волонтерила в Швейцарії в одній організації, яка проводила міжнародні типу конференції з conflict resolution, чи радше reconcilliation. (Ось я про це писала в пості “Моя Швейцарія”). Мене призначили волонтерити в “офісі” в невелику але різношерсту компанію всяких приблизно студентів – крім мене там ще був один американець, одна полька, одна сербка, одна ліванка, один трінідадець і одна новозеландка, одним з наших завдань було транскрибувати аудіо записи доповідей попередньої конференції. Перша доповідь, яку я транскрибувала, була від якоїсь тітки з австралійських аборигенів, з ґенарації вкрадених поколінь, яка втекла з інтернату і сама повернулася додому (майже як в тому фільмі про кролячий паркан, чи якомусь подібному). На той час вона була одним з лідерів аборигенської спільноти в Австралії, і переговорів примирення, і її історія справила на мене неабияке враження. Після того першого разу, мене ще багато разів торкалося Австралія, хоч може не так виразно, а радше на рівні нагадування. Я дуже люблю австралійців, і маю про них багато хороших спогадів. Дійсно не можу дочекатися тої часу, коли зможу доторкнутися Австралії в реальному часі і просторі.

В нашій медитаційній практиці вважається, що система тонкого тіла людини (енергетичні центри і канали) є віддзеркаленням, чи мікрокосмічним втіленням такої ж системи в макрокосмічному вимірі. Цей макрокосмічний божественний прояв системи енергетичних центрів і каналів називається Вірата, всесвіт є тілом Вірати. Але так само ця система проектується на нашу Землю, різні частини Землі, материки, країни, окремі природні феномени є проекціями різних енергетичних центрів, або принципів, і несуть в собі енергію тих принципів. Якщо говорити в сенсі практичної релігійності, можна сказати, що божества, як є персоніфікаціями цих різних принципів, живуть і проявляються в тих місцях (виразніше ніж в інших). Так от, в цій системі Австралія – земля Ґанеші, а Нова Зеландія – його брата Картікеї. (Я згадувала в цьому пості про Улуру – він є мабуть найбільшою в світі сваямбгою Ґанеші.)

Про двох божественних братів є така ось історія, яка трохи світла проливає на різницю їх “характерів”. Їм влаштували конкурс :), сказали, хто швидше зробить коло (чи три?) навколо Матері-Землі, отримає приз. Ну, Картікея довго не думав, осідали свого павича і полетів. А Ґанеша подумав: куди мені з ним тягатися, в мене транспорт – сіра миша (або щур), я Картікею ніяк не пережену. Але тоді він подумав: але ось тут моя мати (Парваті, або Шакті), хто може бути більший і важливіший за мою матір? Ну то він просто обійшов раз (чи три?) навколо своєї матері і отримав приз, поки Картікея прилетів назад, конкурс давно закінчився. Вони обидвоє “воюють” проти зла, тільки роблять свою роботу по-різному. В той час як Ґанеші не треба нікуди “йти”, він робить свою роботу перебуваючи на місці, і те, чи той, що перебуває під його захистом в цілковитій безпеці просто тому, що жодне зло не може навіть підступитися до Ґанеші, Картікея завжди готовий вирушити в далеку дорогу і виконати свою роботу таким чином. Він дуже ефективно поборює всяке відьмацтво, і інші нечисті (яке доречне українське слово!) практики, тому ми говоримо мантру Картікеї, якщо відчуваємо якісь негативні впливи в цій сфері. Оця ось готовність до мандрів, до подорожі  якось інтуїтивно вчувається мені в маорійському дусі.

Маорійці зі своєю легендою про походження з океану, в якомусь сенсі протилежні до пустельних австралійських аборигенів, хоч, може вони власне тому і є взаємодоповнюючими протилежностями. Їх новий рік (у багатьох, хоч не у всіх племенах), припадає на перший день нового місяця, в період коли сузір’я Плеяд видно в небі перед самим світанком. Плеяди перед світанком в них там якраз вже видно, а новий місяць буде якраз за кілька днів, що власне і спонукало мене написати цей пост. В моїй картині світу вони присутні завдяки одному з моїх най-най улюбленіших фільмів всіх часів і народів, про який я вже писала колись давно – ось тут копія старого допису в жж, це в свою чергу копія ще на кілька років старішого мого поста на форумі “Культура” сайту Майдан.

Якщо ви не бачили, і зможете його знайти – подивіться обов’язково, ось кусень саундртрека з кадрами з фільму:

Оскільки мені самій захотілося його знову подивитися (давно не дивилася), а шукати диск десь в котрійсь коробці ще не розпакованій після переїзду було ліньки, я погуглила, і подивилася його в онлайні ось тут:

http://putlocker.is/watch-whale-rider-online-free-putlocker.html

Австро-угорський вибір: дітей в школу, або сідай в тюрму!

Читали із студентами уривки Волстонкрафт, а саме, її критику феєрично-безглуздих педагогічних рекомендацій Русо, ну і мені згадалося освітня реформа Марії Терезії (я власне після того семінару із студентами, по дорозі додому, писала попередній пост, і власне тому мабуть Марія Терезія в тому пості з’явилася). Оскільки про ту освітню реформу я не пам’ятала нічогісінько, крім того, що власне там написала, то вчора принагідно полізла дочитувати про це у вікіпедії (а де ж іще – пошук за ключовою фразою нічого особливо не дав – видно англомовні джерела Марію Терезію не надто люблять.)

Так от, Галичину було анексовано до Австро-Угорщини при першому поділі Польщі в 1772 році, освітню реформу Марія Терезія запровадила в 1775. Згідно цієї реформи всі діти в імперії віком від шести до дванадцяти років, не залежно від статі, і всього решта теж, повинні були йти до школи. Тих хто протестував (батьків, я так розумію, які особливо протестували по селах – мабуть не хотіли відривати дітей від картоплі – привіт kerbasi ), Марія Терезія сказала садити в тюрму.

Тим часом, (дізналася про це на ФБ від моєї ліцейської вчительки фізики) міністерство освіти і науки кілька тижнів тому затвердило концепцію профільного навчанням старшій школі, з такими перлами як профільний предмет фізкультура (!!!), і заочне навчання в школі для села: “У сільській місцевості, за відсутності учнів для формування класу, профільне навчання може реалізовуватися за індивідуальними планами і програмами з метою задоволення індивідуальних запитів учнів, у тому числі за дистанційною формою навчання чи у формі екстернату.” – тобто нічого не робити, або “я пас курчата за селом” :).

Так шо, нема на них Марії Терезії і бабці Австрії…

Ось мені такий портрет її подобається, хоч він ніби-то десь років на п’ятнадцять раніший за освітню реформу:

слово-текст-книжка, і ще про кров

Я вже раніше казала, що цей пост, що нижче, мене захопив і не відпускає вже кілька днів. Написала була панові , що мені воно нагадало перетин кількох робіт одної канадської мисткині, а коли він запитав, якої, моя відповідь перелилася за межі нормального розміру коментаря, тому пишу її тут, нижче.

Originally posted by at Self-describing

drop

Мисткиню звати Лані Маестро, нажаль, вона не дуже активно присутня в інтернеті… Я хотіла була про неї щось написати десь під кінець літа, але так і не зібралася, от і нагода тепер.

“Нагадування” і “схожість” коли йдеться про мистецтво – штука завжди недо-визначена, і в якомусь сенсі багатозначна, хоч це не значить що вона суб’єктивна і аби-яка, я спробую коротко (наскільки це вдасться – upd.: не вдалося) описати цей перетин, наскільки воно буде зрозуміло – то інше мабуть питання.

Те, що робить , наскільки я розумію – спроби якось випробувати, програти (в сенсі музичному, а не азартному) поняття простору (чи краще було б сказати місця, топосу) мови і тексту – це в ширшому сенсі, але також і топосу книжки, сторінки, паперу – в сенсі локальному і локалізованому. Тобто ця геометрія слів чи навмисно, чи вимушено, рефлектує над, і відбувається в, різниці (проміжку) між “гео” і “метрією” тобто між землею, матеріалом і матерією (книжкою, сторінкою) з одного боку, і “абстрактною”, безтілесною, мовою, словом, текстом, поняттям, (а також ритмом, тобто власне метром) з іншого боку, які на ту сторінку лягають і її таким чином “вимірюють”, визначають, означають, обмежують. (Тут, звичайно, дехто мабуть впізнав Unter-Shied пізнього Гайдеґера, а також його ж “мову”, і Riß також, ну і грецьке перас, звичайно, також.) Це в загальному.

Конкретно ця річ (як її назвати і означити?), ця крапля крові вражає тим, як мінімалізм форми контрастує з густим наповненням змістом, як “форма” твору прекрасно перегукується з контрастом всередині самого поняття – це крапля крові це ніби так мало, але разом з тим безмежно багато. Тобто зовні це всього лиш малесенька червона дірка, один акуратний прокол, але по другий бік цієї поверхні – все тіло, вся його глибина, густа заплутаність, темна наповненість – чим? Життям? Може вона так і вражає, і лякає теж, бо через таку малесеньку дірку, крапля за краплею, навіть такою ніби абстрактною, може витекти вся кров, все життя. (Про абстрактність – площа точки в геометрії ніби-то має бути рівна нулю, тобто ця точка крові теоретично не мала би містити в собі ні краплі субстанції, але ж тоді вона би мала бути невидима, ну чи хоч би чорна, а ця червоність крапки над “і” враз перевертає і руйнує цю абстрактність, її неможливо ігнорувати, трактувати відсторонено як геометричний об’єкт.) Досить мабуть про це – можна би було ще багато про що поміркувати, і це було б дуже цікаво, але загалом мабуть зрозуміло, в якому приблизно напрямку, тому не зараз і не тут…

Про канадську мисткиню. В неї була ціла серія раніших творів мистецтва у вигляді книжок – мені пощастило кілька з них добре порозглядати, бо після закінчення інсталяції вона їх пороздаровувала, в тому числі моєму керівникові, який приносив їх часом на заняття. Книжки були зроблені вручну, в більшості “порожні” – де-не-де в них можна було знайти якесь слово-два написане від руки, але решта були лише “малюнки”, “сліди” зроблені кіптявою від вогню, тобто вона в них “писала” вогнем.
Ось тут є ілюстрація:
http://universes-in-universe.org/eng./bien/sharjah_biennial/2009/tour/museum/lani_maestro

Ну, може власне ці не так виразно перегукуються, але в неї була ще інша книжка, в якій не було ні вогню, ні слів, ні нічого взагалі – але була наскрізь проколота (здається, навіть не проколота, а вручну, тобто нігтем, прошкрябана дірка через всі сторінки). Ото мені та книжка з діркою перегукується з проколом (puncture) цієї краплі крові.

Тема червоного, крові, і абстрактності (в тому числі digital) мови, слова, тексту, перегукується мені з її недавньою інсталяцію her rain – вона про це розповідає трохи і показує на початку цього ось відео (пропускайте вступ):

Якщо в когось не показує – ось прямий лінк.

В продовження цитати з цього ось поста, Сем пише (про любов?):

“There are times when y have to move on, dear S, S, L… CB… eg, not just for variety or out of boredom although those sentiments have their own motor validity… But to move on in the qu’est for the life by life within life. I’ve moved on, self subsuming & leaving behind self perhaps a decade at a time (that is takes to write a book) and here I am in my 70s … and trying once again to understand this book and find a way for the book to better become a book.”