Vaitarna reloaded

Як я вже раніше писала мабуть навіть не раз, тут я прожила чотири місяці п’ять з гаком років тому, – вчилася співати по-індійськи. Якось навіть несподівано для себе вирішила знову сюди приїхати, накоротко, “в гості”. В якомусь сенсі це суперечливе бажання все-таки втілилося, бо є виразне відчуття, що мені треба знову почати співати – не для когось чи для якоїсь зовнішньої мети, а власне для того, щоб підтримувати і підживляти медитацію. Вайтарна – це місце музики, треба тільки трохи настроїтися, щоб почути її. Не знаю, чи я вже за два дні настроїлася – мабуть що ні, тим більше, що мого основного тодішнього камертона вже нема і більше не буде. Доведеться шукати якихось інших, мабуть не втілених, а радше всюдисущих камертонів.

Хоч-не-хоч, включаються порівняння – інші часи, інша пора року, в якомусь сенсі, інше життя (ото власне ці порівняння може будуть якось виписуватися наступні кілька днів). Хотіла почати з фауни – тобто з несерйозного, яле якось то би було не в моєму стилі – доведеться, як завжди, починати з головного.

Минулого разу я тільки почала була серйозно займатися медитацією, Вайтарна була першим набором дрібних, як на теперішні мірки, випробувань – перші драми, перші уроки, і неймовірні, глибокі, чисті медитації – як то водиться в початківців. Я була тоді дуже серйозною, все ще гіпер-відповідальною, мені тяжко давалася гра, особливо з цими індусами, майстрами гри. Але за ту серйозність Вайтарна винагороджувала абсолютною прозорістю, – виразним усвідомленням свого власного стану щодня і щохвилини. От вдома часом буває, живеш в якомусь настрої вже кілька годин, часом навіть кілька днів, а не усвідомлюєш того настрою. У Вайтарні це було неможливо – тут всі настрої проявлялися моментально, всі свої глюки, всі недоробки, здавалося, було очевидними не тільки собі, а й всім решта, – поле неоране для само вдосконалення і праці над собою.

Минуло ніби так мало часу, але зараз вже зовсім інша епоха – в житті Вайтарни, і в моєму житті – це те, що я виразно знаю. Що не змінилося – то цей Вайтарнівський етер, чи ефір – це повітря наповнене світлом, – не в сенсі фізичному, а в сенсі тонкому, ефірному – і все ж видиме неозброїним оком (чи може моєоковсе-таки озброєне?) – сиділа сьогодні перед обідом і дивилася ефір.

Тобто залишається дрібниця – розслабитися і відкрилися якнайширше (чи якнайглибше?), щоб того ефіру ввібрати багато. Це ще поки що не вдалося – я все ще не оплакала свого померлого вчителя, який власне першим розповів був мені, що таке його Вайтарна, коли зустрів мене тут як господар, дощового вересневого дня, і показував мені своє господарство. Може саме тому я остерігаюся того відкривання, щоб не порозхлюпувати ненароком почуття…

Маніла мене манила :)

Якось ніколи мене не тягнуло в Азію (крім Індії). В Австралію – так, і навіть в Південну Америку, хоч не так сильно як в Австралію, а в Азію – щось ніяк.

А тут раптом на початку лютого прислали запрошення на наш медитаційний семінар біля Маніли, і я відчула, що мені туди треба. Не захотіла, чи зацікавилася, а власне відчула, що це воно. Семінар з нагоди Будди Пурніми (вона цього року випадає десь на 24-25 травня), тобто ми, хоч і не буддисти, будемо святкувати Будду…

Це взагалі трохи сюр – ми в якомусь сенсі такі еклектичні, що нас не розуміють і недолюблюють “праведні” християни (може й буддисти також, але я їх мало знаю). Мені закидали злегка обурюючись, що, мовляв, чого ви взагалі Різво святкуєте, ви ж не християни – так ніби християни запатентували різдво, і мають на нього ексклюзивне моральне право з підписом і мокрою печаткою від самого Бога… Але в іншому сенсі ми зовсім не еклектичні, радше це такий підхід, що принцип, якому ми насправді поклоняємося настільки первинний, що легко інтегрує в собі численні пізніші форми і прояви. Ну але про це колись іншим разом.

Ну а щоб двічі не вставати (тобто щоб так далеко на такий короткий час не летіти), заодно вирішила по дорозі знову до Індії залетіти – бо минулого разу склалося враження, що мені її зовсім трохи не достарчило. В студентів моїх останній екзамен через два тижні, цього літа я не працюватиму, тому спочатку буде відпустка, а потім сподіваюся серйозно посунути дисер, може дійсно за три місяці до вересня якийсь кусень напишеться.

Осьо розклад моїх польотів, якщо раптом комусь цікаво.
Continue reading

Про минуле, смерть і дихання по-індійськи

IMG_1836

Останнім часом, особливо після Індії, тобто десь від початку року, почало активно спливати моє минуле – нахабно лізе в увагу спогадами, а також всякими нагадуваннями ззовні – контактами від людей з минулого, і ніби й не надто доречними загадками про інших людей з минулого в розмовах теперішніх, фотографіями, текстами про минуле інших людей, новинами з дому про смерть близьких.

За останні два чи три роки я пропустила багато похоронів – часом дивишся на ніби недавню знимку, і розумієш, що більше половини родичів з тої знимки вже нема. А це ж тільки серед близьких родичів, що казати про дальшу родину, знайомих, друзів… (ну, не моїх друзів, з них поки що мало хто помер, може й ніхто, і все таки – “друг сім’ї” – ця невдала фраза позначає тих, хто ближчий за звичайних знайомих – майже родич, хоч і не кровний.)

Власне кажучи, про смерть

Про медитацію, Гайдегера і мій дисер (типу вступне слово)

Мій перший досвід йоги і медитації – я його досі досить добре пам’ятаю – розвивався повільно від “нічого не відчула” десь біля обіду до “відчула все” під вечір того ж дня. Я насправді шукала чогось, навіть не чогось невизначеного і абстрактного, а радше досвіду і відчуття тих богів, які в Гайдегера (вслід за Гьольдерліном) йдуть “кривого танцю” разом із смертними (тобто нами), небом і землею, і фігурами того танцю визначається світ (ну це я тепер так фігурально кажу, тоді я все це розуміла доволі розмито).

Це було літо 2004-го, вже за рік до того я написала перший пейпер про пізнього Гайдегера і Стусову свічечку, і вже там, як не дивно, досить чітко, хоч і без деталей сформулювала одне з головних питань свого дисера. Але не зважаючи на те, що “відчула все”, вирішила, що це все, звичайно круто і цікаво, але не моє – надто воно було індійське, а я шукала свого, українського, ну чи так мені тоді здавалося. Continue reading

Про медитацію, Гайдегера і мій дисер (типу вступне слово)

Мій перший досвід йоги і медитації – я його досі досить добре пам’ятаю – розвивався повільно від “нічого не відчула” десь біля обіду до “відчула все” під вечір того ж дня. Я насправді шукала чогось, навіть не чогось невизначеного і абстрактного, а радше досвіду і відчуття тих богів, які в Гайдегера (вслід за Гьольдерліном) йдуть “кривого танцю” разом із смертними (тобто нами), небом і землею, і фігурами того танцю визначається світ (ну це я тепер так фігурально кажу, тоді я все це розуміла доволі розмито).

Це було літо 2004-го, вже за рік до того я написала перший пейпер про пізнього Гайдегера і Стусову свічечку, і вже там, як не дивно, досить чітко, хоч і без деталей сформулювала одне з головних питань свого дисера. Але не зважаючи на те, що “відчула все”, вирішила, що це все, звичайно круто і цікаво, але не моє – надто воно було індійське, а я шукала свого, українського, ну чи так мені тоді здавалося.

Пізніше, взимку 2006-го у Львові я випила останнього пива (багато), викурила останню пачку цигарок разом з тим пивом, і поверталася до свого улюбленого Фрайбурга знаючи, що допишу свого тодішнього пейпера (про феноменологічний досвід божественного і святого в природі і житті), і тоді знайду заняття з медитації, і почну цим ділом серйозно займатися. Я знала, що мені це треба, але потреба моя була практично-психологічною, якщо можна так сказати, або особистою, і я зовсім не пов’язувала її з темою своїх філософських досліджень. Точніше пов’язувала, але зі знаком мінус – я власне тому мусіла дописати спочатку свій тодішній пейпер, щоб часом не скомпроментувати цими “чужинницькими” впливами чистоту експерименту, який мав покладатися на мій власний і природний досвід божественного, якомога краще відмежований від будь якої формальної релігійної практики чи теорії.

Я, звичайно, зовсім тоді не розуміла, ні того, що ця медитаційна йога – не теорія і не релігія, а досвід, справжній феноменологічний досвід, який можна описати, ані того, що, як і кожен досвід він надається до того, щоб ним ділитися, і таким чином легко переходить границі і обмеження якоїсь одної мови, культури чи землі. Я досить швидко побачила, що цей досвід медитації насправді є досвідом того самого Гайдегерівського святого і божественного, над яким я працюю в дисері, але все одно штучний поділ на особисте і професійне зупиняв мене від того, щоб долити медитаційне у феноменологічне. Не допомагало справі з одного боку те, що мова, якою ми говоримо про медитацію, м’яко кажучи, не прийнятна для моєї філософської школи, а з другого боку те, що медитація сприймається в комплекті з цілою купою нью-ейджівського кітчу або ж всяких підозрілих “духовних” практик, які ніякого стосунку не мають ні до чого справжнього.

Ото я вже кілька років боязко танцюю над тою межею, перестрибуючи від особистого до професійного, і мудруючи, як би то їх поєднати. Я знаю, що як тільки мені це вдасться, мій дисер відразу на- чи до-пишеться, що це власне та боязливість і непевність гальмує потік думки і письма.

Ото назбирала трохи хоробрості за різдвяні канікули, вже знаю де і приблизно чим будувати місток, залишилося тільки закотити рукави…

Далі буде … про матеріл, з якого будуватиму міст (може… – в сенсі, може буде, а може й не буде – може замість розводитися про те, як будувати, піду прямо туди, в дисер, і збудую 🙂

не стріляйте в танцюриста

… jeglichem auch ist eignes beschieden,
Dahin gehet und kommt jeder, wohin er es kann.

(…кожному наділено свого,
туди кожен іде й того досягає, на що здатен.)

Гайдеґґер цитує цю фразу Гьольдерліна у “Вірші” 1968 (може й десь інде також, але де я не знайшла), і хоч це остання його “філософська” лекція, але дух цієї фрази в якомусь сенсі визначає настрій і “наставлення” (чи як перекласти “attitude”) всього пізнього (а може й раннього також) Гайдеґґера.

Це мабуть якась із форм “Gelassenheit”, грубо кажучи, коли замість того, щоб завжди вважати що знаєш, як правильно, і як все має бути, і нервуватися чи обурюватися (одним словом, реагувати), коли хтось щось робить не так, чи не досить добре, чи тупо, – розумієш і миришся з тим, що кожен старається, досягає того, чого здатен досягти, згідно з тим, чим його наділено… А чого не здатен, того не здатен…

Мушу визнати, що одна із найбільших слабкостей мого вродженого характеру – непоблажливість до дурості і слабкості, що сильно ускладнює втілення в житті такого примирливого ставлення до інших… Але ж кожен мусить хоч би спробувати дойти туди, куди здатен, пройти ті слабкості, які побачив.

Тобто ця фраза з одного боку звільняє всіх від відповідальності перед тобою, але з іншого наділяє тебе відповідальністю перед тим, що наділило (і наділяє) тебе здатністю досягати наділеного…

І хоч головою я розумію, що так воно і є, що сильний і мудрий – не той, хто принижує слабшого чи дурнішого, а той, хто допомагає кожному досягнути, чого той здатен, але втілювати такий принцип в дії – ой як нелегко.

Може тому, те що наділяє, завжди посилає мені приклади для наслідування, як нагадування, куди мені йти і чого досягати… Мабуть це і називається – бути Вчителем.

Ну і раз вже заговорила про досягання досконалості (кожному своєї), кажуть, Крішна давав таку рекомендацію:

satyam vadet, priyam vadet, hittam vadet

тобто, кажи правду, але так щоб вона була приємною, так щоб вона була на користь.

Ото такий передріздвяний і передноворічний настрій – можна зарахувати це до новорічних резолюцій 🙂

Вибачайте за кострубату українську – давно нічого не писала.

не марнувати часу

Приблизно раз в місяць Сьорін приходить не клас, потім підвозить мене додому, і ми ще добру годину розмовляємо сидячи в його авті під моїми дверима. Сьорін – це однин з моїх старших братів – тих, яких в мене в дитинстві не було. Особливість Сьоріна (крім офігєнної румунської здатності співати) – його практична духовність. Він не терпить духовності інтелектуальної, і не хоче слухати про те, хто що "думає", йому цікавий тільки духовнй досвід, а це для нього – досвід Духа всередині нас.
Так от, вчора ми як завжди зависли в розмові про наші духовні досвіди – про те, що встиго змінитися від часу останньої нашої балачки, про те, про що раніше ще не говорили. Серед іншого – про марнування часу. Тому "мантра" на сьогодні (і на завтра, і післязавтра, і доки вона повністю не реалізується) – не марнувати часу!