наглядачі

Уяви собі, яке в них життя. Працювати наглядачем в картинній галереї. Весь день сидіти, стояти чи походжати по залі з картинами, скульптурами, і всяким таким. Нехай тих зал більше ніж дві чи три. Нехай їх двадцять, чи навіть тридцять. Але ж наскільки більше робочих днів в році! А в п’ятьох роках?

Цілий день тиняєшся в замкнутому просторі. Пильнуєш за відвідувачами, шоб не пхали лапи куди не слід, і не порушували стерильності (ага, і в сенсі безплідності також) середовища. Вловлюєш краєм вуха огризки штампів самозакожаних гідів, які старанно напихають ними школярів різного віку з метою навчити їх “правильно” оцінювати мистецтво. Спостерігаєш за дивними парочками, в яких, зазвичай, хтось один випендрюється і компостує мізки другому, а другий ходить за першим розвісивши вуха, або прикидається що цікаво, подумки стогнучи, коли це все закінчиться.

Це все ще можна би було терпіти, якби не ці картини. Вони всюди, розумієш, всюди! Ну картина та й картина – виси собі тихенько, нікому не заваджай. Так ні, вони зі всіх боків оточують тебе і тиснуть, і всі вимагають чогось. А звідки тобі знати, чого їм треба – ти ж не куратор, і не критик, не митець, і навіть не любитель. Ти просто наглядач. Кожна нормальна людина після двох-трьох годин в галереї втомлюється, після чотирьох починає боліти голова, після п’яти гарантована нудота. Втім, нудота може початися ще на першій годині. А тут, уяви собі, цілий робочий день, цілий тиждень, цілий рік, і не один. Тортури мистецтвом, сховатися від якого можна хіба що в туалеті.

Мені доводилося бачити дві категорії (чи дві стадії?) картинних наглядачів. Представники першої нічим крім форми не відрізняються від нічних сторожів у всіляких різних установах. Вони змогли абстрагуватися від мистецтва, яке їх зівсюди оточує, звикли до свого нудного наглядацького життя, вони насправді зовсім не тут. Можливо, що в робочий час вони ведуть гіперактивне життя в одразу кількох уявних світах (безкоштовний доступ до мережі без дротів, чіпів і електрики – ось він, потенціал людського мозку), але більш ймовірно, що вони просто сплять з відкритими очима, автоматично походжаючи по залі. З ними рідко виникають проблеми – вони швидко звикають до тебе, автоматично вітаються, коли приходиш, і прощаються, коли йдеш геть. Якщо їх не чіпати, і не порушувати їх монотонної відсутності, вони тебе теж не чіпатимуть, бо їм начхати на тебе, і на те, чим ти займаєшся.

Друга категорія – непосидючі. Вони все ще вважають, що наглядач в картинній галереї, – це зовсім інакше ніж наглядач в тюрмі чи сторож на фабриці. Вони думають, що люблять мистецтво, вони вірять, що їм пощастило з роботою, вони все ще бачать в цьому всьому який сенс, та ні, не якийсь, а великий і чистий, як трилітровий слоїк з анегдоту. Оцих завжди доводиться остерігатися, бо вони ще не усвідомили, що їм невимовно нудно, вони грають свою роль захоплено, як малі діти, вони хочуть все знати, вони мусять всюди неодмінно залізти, все помітити і зрозуміти, вони повинні тримати все своє уявне королівство під помним контролем. Сьогоднішня була саме з цієї категорії.

Вона вистрибнула на мене з-за рогу, вистріливши: признавайся, ти пишеш книжку, чи закохана в цього художника?

Далі буде (може й завтра), бо зараз сильно хочеться спати