Про Азійські аеропорти

Чекаючи автобуса в торонтському аеропорту…

Через гонгконзький аеропорт я буквально “пролетіла” – на виході з літака, несподівано для себе побачила китайця з папірцем з моїм ім’ям, він сказав, що проведе мене куди мені треба, бо часу мало, аеропорт заплутаний і люди часто губляться. Виявляється, він вчився кілька років в Торонті і в Отаві, хоч так зразу не скажеш, бо при всьому своєму досвіді, його акцент я ледь-ледь розуміла, та й то по кілька разів часом перепитувати доводилося. Не знаю, чи дійсно так складно буди б знайти куди йти без нього, але особливих вказівок по дорозі я не бачила, а там був міжтермінальний поїзд (їх тим два, один всередині, після проходження прикордонних формальностей, ну і для транзитників як я), а другий – ззовні, – то мене “наші” просвітили, які на добу зупинялися, щоб місто подивитися), плюс ліфти, коридори, ексалатори, і всяке таке. Хлопчик почекав, поки мені видали новий boarding pass, доправив мене до останньої перевірки і розпрощався, а біля літака вже сиділи “наші”, з якими в мене випадково був той самий рейс в Манілу, то я вже навіть не побродила навколо, а сиділа з ними до відльоту. Поверхове враження приємне – красиво, просторо, дуже чисто, пахне чомусь квітами, крім як біля туалетів, де смердить хлоркою (всередину заходити не довелося, тому не знаю, як там).

Манільський аеропорт по прибутті справив приблизно таке ж гнітюче враження як львівський кілька років тому (до ремонту) чи внутрішній термінал Борисполя десь в серпні – жарко і волого, місцями накурено, натовп, “ручне” регулювання, кому куди йти (яким чином регулювальник розрізняв, хто філіпінський фгромадянин, а хто просто китаєць, кореєць, чи індієць, для нас так і залишилося загадкою). Для заробітчан :), ну і просто тих хто за кордоном працює, дійсно є окрема іміграційна черга, а також графа в деклараціях. На відміну від українських прикордонників (та й просто людей) філіпінці в сферах державної служби і обслуговування всі!!! гіпер-чемні, спокійні, і приємні (принаймні до іноземців).

На відльоті аеропорт справляє протилежне враження (а може просто справа була в тому, що відлітала я досить рано, і він просто ще не встиг розпаритися на сонці?
Сам аеропорт трохи дивний тим, що там багато (десь 5?) маленьких терміналів, і вони всі далеко один від одного, тому, пройшовши до gates (як це по-українськи називається? – давно не була в Борисполі) робити там дійсно нема чого, крім як одити від компів до розеток і назад. Вайфай лише з телефонною активацією (в такі моменти починаю подумувати, чи не завести собі нормальний телефон, з ромінгом, який дійсно працює, але аеропортний вайфай – недостатня для мене причина, тому щоразу вирішую почекати вагоміших). Зате є кілька нормальних компів, з яких за потреби можна зайти (ні в мумбаї, ні в делі нічого такого, здається, нема, і взагалі, не буду про сумне, бо індійські аеропорти програють за всіма параметрами). Єдине більш-менш пристойне на вигляд кафе чомусь “французьке”, є ще кілька кіосків, в тому числі один з якимись хотдогами, але вони якісь страшнуваті. Сигари, як я вже писала, кілька відділів з якимось глобалізованим мотлохом, ну, все те саме, що у всіх безподаткових магазинах, та й все. Курилка з автоматичними дверима, які поборюють сам принцип відокремленої курилки, бо більше часу відчинені, ніж зачинені (тут я схвально відмітила собі цюріську курилку з дверима на клямці).

Банґкокський аеропорт особливо красивим не назвеш – це вам не Гонґ Конґ, і все-таки тут просторо, височенні стелі, і взагалі багато всього (суттєво більше, ніж в Манілі). Основна будівля своїм неприкрашеним бетоном неприємно нагадує Йорк (мій уні), може десь в ті самі анти-естетичні ранні сімдесяті будувалося. Зате відгалуження, до яких паркуються літаки – довгі шкляні ковбаси, “перемотані” в обидва боки по спіралі сталевими трубами (ггг, хтось зрозумів, як це виглядає? Спеціально знимки не зробила). Зовні воно страшнувате, але всередині скло-метал і неприємна трубоподібна форма трохи пом’якшуються натягнутими попід стелею полотнищами – мабуть це для збільшення тіні – взагалі слабо зрозуміло, який сенс (крім естетичного) в такому гарячому кліматі будувати шкляні термінали повністю відкриті до сонця але крім індійських, всі решта три азійські термінали, через які я цього разу літала – саме такі). Охолодження, і в Банґкоку, і в Манілі – локальне, не глобальне – стоять подвійного призначення пристрої, охолоджевачі і задно звукові колонки, тобто якщо сісти навпроти то і прохолодніше, і оголошення чути (бо в інших місцях – і жарко, і не чути нічого).

Вибір як харчувальних місць, так і загального шопінгу тут набагато більший, ніж в Манілі, мабуть ніж в Мумбаї теж. Вайфай безплатний є, пароль на годину можна взяти в обмін на своє ім’я і номер паспорта, які, втім, ніхто не перевіряє. Оскільки ми там застрягли на 5 годин довше, ніж планувалося, я брала інтернетний пароль три чи може навіть чотири рази. Офіційні чиновники прохолодно-чемні, зате надавачі послуг, включно із працівниками авіаліній, – з проблемним ставленням (чи як перекласти в цьому випадку attitude), – на межі легкого хамства, причому зовсім небагато треба, щоб вони ту межу переступили – це вам ніяк не філіпінці, а скорше як індійці.

Коли нам видали ваучери на поїсти, спочатку одна працівниця тайської забігайлівки запевнила мене, що вони ваучери беруть, а потім як я вже свою рибну юшку вихлебтала, виявилося, що таки не беруть, бо ваучери тільки на Burger King, Dairy Queen, і ще якусь кав’ярню для принцес мабуть. На щастя в кав’ярні продавали манго, то я їх цілих три штуки на ваучер купила щоб не викидати, бо їсти вже було несила, тим більше при такому нездалому виборі. Збиралася в Цюріху на сніданок їх з’їсти, але була неголодна, і бавитися з ними неохота було, побачу, як додому доїдуть…

Досить мабуть про аеропорти…

Advertisements

Філіпінсько-чемоданне

Останні години перед виїздом в аеропорт, простіше не лягати, ніж потім недоспавши вставати, тому спакувавши накуплені подарунки, з’ївши останні манго і тістечка, допивши рештки води (я прямо як коза-дереза якась), і прочитавши всю непрочитану пошту крім одної папки яку треба буде уважно і на свіжу голову передивитися, я що хочу вам сказати… (Ану, хто може в третій ночі довше речення написати?)

Сказати хочу, що мені тут сподобалося. Не зважаючи на всі страшилки і взагалі негативні коментарі, я тут чулася досить добре, нічим не гірше ніж десь на вулиці в Індії. З Індією багато спільного, хоч є і суттєві відмінності (про це мабуть буде окремий пост). Я думаю, я ще сюди повернуся. Мабуть не скоро, але таки повернуся.

За дуже короткий час завелася непогана така кількість нових знайомств, в т.ч. з кількома музикантами, з якими я завжди на відстані тримаюся щоб не набридати, бо вони постійно обліплені поклонниками як мед мухами. А тут якось так сталося, що ми після останнього концерту розговорилися. Я їх ще вкінці червня в Америці побачу, але, як сказав Аві, то буде його “двійник” – цей грає індійську класику, дуже правильну, а той – ф’южин в компанії з фламенковим гітаристом.

Оце ось сьогодні на закінчення грали:

Поле битви і той, хто з нього втікає

Кшетра – поле, поле бою, разом з тим “сфера духа”, свідомість.
Битва відбувається за приналежність до сфери духа, за чистоту і силу своєї власної свідомості. Меч – увага, щит – невинність. В руках майстра увага здатна проникнути в саму суть речей. Знову ж таки, поле битви – наша свідомість, якщо заволодіти цим полем повністю, повичищати його від всяких різного калібру ворогів духа (або просто сміття) – тоді війну виграно, як внутрішню, так і зовнішню, бо ж зовнішнє насправді лише відображення внутрішнього.

Так от, якогось другого чи третього дня по обіді я програла чергову на той час здавалося важливу битву, і чулася, як ото і чується той хто програв битву – кепсько. І хоч я знала, що нема сенсу чутися кепсько, бо чим довше я себе жалітиму, чим довше піддаватимуся своїй поразці, тим більше віддалятиметься наступна перемога, бо ж насправді битва йде безперервна, війна не закінчується жодною маленькою перемогою чи поразкою. Але все одно я чулася кепсько. І тоді я пригадала собі історію про Крішну – Ранчордаса.

Історія така. Одного разу Крішні довелося стояти в битві проти одного ракшаса, а в того ракшаса був бун (як це буде по-українськи?) від Шіви (?), що його не можна було вбити в бою, чи щось таке. Ну і що робити? Крішна знав, що не зможе перемогти цього ракшаса в поєдинку. Тоді він став втікати з поля бою, а ракшас подумав, от боягуз, і погнався, звичайно, за ним. Ну Крішна втікав-втікав, і забіг в печеру, де спав один святий. Святий дуже любив спати і страшно не любив коли його будили, і ото в нього був такий дуже корисний бун (теж від Шіви?) що якщо його зненацька розбудять, то перший на кого впаде його погляд миттю згорить до тла (такий трохи дратівливий був святий, як ви розумієте). Ну то Крішна тихенько забіг в ту печеру, і ще й легенько поклав на святого свій плащ, чи що там в нього було, а сам сховався в кутку. Ракшас пригнався в печеру: ага, ти тут спиш, змучився дуже? Ану давай вставай, будемо битися! – і здер зі сплячого плащ Крішни, а там той святий, прокинувся, – пуф, і ракшас перетворився на купку попелу. Як то кажуть, клин клином, а в цьому випадку бун буном вибивають.
Ну то з тої історії в Крішни тепер є таке ніби-то ганебне ім’я Ранчордас – той хто втікає з поля бою, але він не зважає, що ім’я не надто благородне, йому байдуже, що про нього люди казатимуть – треба було зробити справу – позбутися нахабного ракшаса, і Крішна досягнув мети.

От чому б і ні, подумала собі я – раз вже я битву програла, чому б і собі не втекти в печеру, а там – бабах його по голові. Ну то я пішла собі в свою кімнату перед вечерею, імена Лакшмі (одне з моїх домашніх завдань на день) стали в прекрасній нагоді – з їх допомогою поразку було нейтралізувано і бойовий дух відновлено.

Одне з імен Аді Ґуру (Першо-Вчителя) – Кшетраґня – той хто знає сферу духа, той хто знає поле битви. А одне з імен Магакалі – Рана Пандіта – та, хто володіє мистецтвом ведення війни. Ото ці обидві порції імен в мене в щоденному домашньому завданні – читаю і насолоджуюся щоранку.

Ага, ще додаток до очевидних, і тим не менше вартий нагадування рецептів. Якщо голова або ментал, в нашій термінології – его і супер-его, дуже вже нахабніють, триндять без перестанку і дуже голосно, видають всякі різні не завжди приємні фізіологічні звуки, вештаються туди-назад по п’ять разів, грюкають -точнісінько як тутешні деякі індійці і китайці роблять, коли ти намагаєшся медитувати на дворі :), тоді замість того щоб дратуватися (а вони ж того й домагаються – це я вже знову про его з супер-егом, не про індійців і китайців – ці не намагаються, в них то все природньо і спонтанно виходить), набагато краще просто перевести увагу на щось інше, що краще сприятиме медитації (встановлення внутрішньої тиші).

Минулого разу як я тут була, дві неділі ходила в гості до одної австралійсько-індійської сім’ї, друзів моїх друзів, які зараз живуть в Мумбаї. І от сидимо ми з Робом (про нього колись іншим разом, цей кадр разом із цілою своєю сім’єю вартий не одного поста) під Макдональдсом, де його два сини проходять кулінарну акліматизацію після дев’яти місяців приватної школи в Гімалаях, і раптом він мене так по-змовницьки питає: так ти вже знайшла свої “трюки”? – тільки не кажи мені… Які трюки? – питаю. Ну, ти ж знаєш, кожен з нас має свій набір таємних трюків (bag of tricks), які в моменті приводять нас в медитативний стан. Особливо якщо якась екстремальна ситуація, чи ніяк медитація не йде, тоді використовуєш котрийсь із своїх трюків, тільки про них не можна нікому розповідати. Гм, кажу, якось про це не думала, хоча, в принципі є деякі речі, які помагають… Ні-ні, перебиває, не кажи мені. Я просто хотів звернути на це твою увагу.
От і сьогодні Нейна теж подібне щось сказала, що існує стільки різних способів переводити увагу з внутрішньої балаканини на тишу, і це дуже цікава і весела (ггг, для неї може й весела) гра – оце постійне змагання із своїми балакунами, вони теж не дурні, і щоразу придумують нові способи нас відволікати і заговорювати, але ж ми теж не ликом шиті, і теж розвиваємо свою здатність їх перехитряти.

Отак і живемо…

Nayana або ж по-нашому Нейна про практику медитації

Сьогодні в нас вихідний і вайфай знайшовся в молі в сусідньому районі (правда, повільний), ну то з тої нагоди порція медитаційних нотаток. Про побутові я не забула – але то треба з ілюстраціями, тому буде пізніше.

Тут в нашому медитаційному центрі, в перший ранок коли тебе зареєстрували, призначають тобі “доктора” :). Це умовно, звичайно, доктор, радше це щось типу консультанта чи порадника. Центр офіційно “оздоровчо-дослідницький”, але з того, що я бачу, людей із суттєвими медичними проблемами – відсотків може 20-30, або й менше, решта (і я також) приїжджають настроїти розстроєний інструмент, позбутися якоїсь частини притаманного всім нам хламу і набрати якогось запасу умовно кажучи “позитивної енергії”. Один наш англомовний йог порівнював це місце з кораблеремонтною майстернею – лінк довго шукати зараз, якщо раптом комусь цікаво, пізніше кину. Тому “доктори” в принципі мало коли виконують власне лікарську функцію, і для досягнення результату використовують методи які всі ми знаємо, і більше чи менше ними вдома користуємося, от тільки вдома все зазвичай трохи бігом (скільки там в будний день часу на медитацію, не кажучи вже про балансування) ну і самотужки розбираєшся, якщо є час і натхнення, чого тобі зараз треба. А тут тільки тим і займаєшся що медитуєш, балансуєшся, “чистишся”, їси і спиш, ну і ще трохи розмовляєш з людьми, в основному за їжею або чаєм. Мізки можна взагалі відключити, не паритися з “самодіагностикою” і тільки робити що тобі “доктор” кажуть…

Ну так от, крім всяких комбінацій індивідуальних і спільних медитацій і “трітментів”, між сніданком і обідом щодня крім неділі кожен зустрічається із своїм “доктором”, розмовляє про свої успіхи чи навпаки :), вдвох медитуємо, “доктор” проводить медитацію, додатково ще трохи помагає збалансуватися, і дає домашнє завдання до наступного дня. Ну і хоч доктора собі не вибираєш, але тут ніщо не випадково, зазвичай кожен від свого доктора тащиться, і коли в свого доктора вихідний і доводиться йти до “чужого”, нерідко проскакуть сентименти до “свого”. Он, сюди кілька днів тому пару дядьків з Татарстану приїхали, вже зразу на другий день в їхнього доктора (молоденький такий, і ніби трохи дівчакуватий, але енергія в нього ого – він десь два дні чи три минулого разу зі мною працював) був вихідний, то вони чужого відразу бабаєм прозвали і нарікали за обідом, що не хочуть до бабая, бо їхній доктор трохи по-російськи говорить, а бабай – ні гу-гу :).

Минулого разу мені дали тендітну дівчинку на кілька років молодшу за мене, з довгою косою, в окулярах і з грізним ім’ям “доктор Дурґа” :). Але зараз вона вагітна, тому з людьми не працює, хоч приходить майже щодня і виконує якусь свою іншу роботу. Так от, питає мене Дурґа, ну шо, хто твій доктор тепер? Та, кажу, Нейна, експерт з вестернерсів. Дурґа сміється: о, то вона буде говорити і говорити, а ти тільки слухай – в них прийнято так злегка одне про одного піджартовувати – багато сміються. Та, кажу, я не проти.

Нейна дійсно говорить більше ніж інші і дійсно в такій манері, що поки вона не скінчить, слова не вставиш, але говорить по суті і цікаво, ну і почуття гумору в неї дай боже, як і в усіх тут, з ким я мала справу. Я з нею трохи познайомилася ще минулого разу – коли треба було там щось перекласти росіянам, і вони мене підпрягли були – ну й інші теж розказували, що і як їм казала Нейна. То в мене тепер щодня зустріч з Нейною, а крім того у вівторок ввечері в нас замість перед-вечірньої колективної медитації типу групові питання-відповіді – всі кучкуються навколо свого доктора, і питають, що кого цікавить – часом індивідуально, а часом “в кружку” – залежить від людей і доктора мабуть. Ну а Нейна зазвичай, особливо якщо за тиждень хтось новий з’явився, веде “своїх” в кабінет, якщо він вільний (з чого інші теж мабуть піджартовують) і використовує той час для того, щоб прочитати лекцію про те як і чому медитували тут і зараз, щоб досягти максимального результату.

Дуже конденсований витяг з додатковою інтерпретацією:
Continue reading

Продовження вегетаріанської теми

Тут в нас, постійний ржач, крім тих випадків коли вчителі сваряться або дуються, правда я переважно поза зоною досяжності ржачу, бо не перекладають – що сама здогадалася – то моє :). Але сьогодні Шільпа по-англійськи відсмалила. На обід знову була курка, відповідно знову вегетаріанська тема. Ну то ми йдемо до їдальні, і я питаю: а як правильно сказати чикен – мурґі чи мурґа (а то мене постійно з одного на інше переправляли раніше – зовсім заплутали). А вона відповідає: якщо дженц (це скорочене джентельмени) тоді мурґа, а якщо лейдіс – то мурґі. Я питаю: а ви на смак розрізняєте, дженц чи лейдіс? Вони всі скривилися, хоч підколку зацінили. Але нині у всіх на тарілках курка була – я не прослідкувала, їли самі, чи для цуциків брали :).
Так от, dear ladies and gentlemen, murgi and murga, we will eat you today!

От тільки забула про множину спитати, знов мене виправлятимуть з тими курами :).

О, як на замовлення, Тільки що йшов по коридору де я сиджу вчитель. Він сам трохи плутався, бо хінді не його рідна мова, але сказав, що когути в множині мурґє, а кури – мурґіє??? Я якщо одні й другі разом – тоді мурґє.

Тобто правильно буде сказати Dear ladies and gentlemen, murgie or murge, we cordially invite you to be a part of our dinner today! Chalo-chalo, into the pot! (останнє т обов’язково ретрофлексне)

The statement of intent – декларація намірів

Приб’ю тим часом як верхній пост.

Наступний суттєвий пост під тегом Вайтарна мабуть буде про локально-побутове (і буде десь на початку червня). Вчора Суніл возив мене на річку, то я могла в нього багато чого розпитати, бо я трошки знала з попереднього разу, але тоді наголос був на те, щоб зрозуміти музичне, вчительське (особисте і міжособистісне типу політики та інтракадемічних воєн, ггг), ну і йогівське, тобто аж ніяк не локально-вайтарнівське, тому про побутове в мене до вчорашнього дня було більше питань, ніж відповідей.

Про що ще я би могла написати під тегами Вайтарна або Індія?

[UPD – до побутового додалася тема про прання]

Про музичне тут мабуть мало кому цікаво, і писати було б надто багато – простіше якийсь підручник дати почитати, хоча, якщо по поверненні додому я раптом почну таки трохи займатися – може час від часу якісь ескізи з’являтимуться, які могли б когось тут в принципі трохи цікавити. В мене після минулого разу навіть були деякі цікаві феноменологічні музично-медитативні відкриття, а також початки герменевтичної інтерпретації одної композиції в разі Бгайрав, але згідно метода, я би мала повторити досвід, а не писати з пам’яті, чи зі старих нотаток (які в мене, між іншим, є, але по-англійськи), а для того дійсно треба займатися.
Ну і не знаю, чи моя професійно-спрямована філософська писанина та ще й на тему музики комусь піде, може краще залишатися в рамках нормальної людської мови (наскільки моя мова взагалі може бути нормальною і людською), і в стилі звичайної не надто мудрагельської оповідки (знову ж таки, наскільки це взагалі можливо з моєю манерою висловлювання). Про індійську музику – з любов’ю з Канади, ггг.
Тут в Індії, між іншим навіть мова одна є, Каннада називається (трохи на південь звідси живуть 38 мільйонів Каннадіґанців) і є ціла група раг, які мають певні мелодичні додатки, до назви тоді додається уточнення “Каннада”. Одна з моїх най-най улюбленіших раг – Дарбарі (придворна, або ж королівська), вона ж Дарбарі Каннада, в моїх асоціаціях присвячена Божественній Матері – королеві всесвіту, а якщо в дрібному вимірі – то є асоціації з недавнім постом про Марію Антуанетту.

Інше, що може з’явитися – щось типу типажів і портретів – в мене їх трохи назбиралося, і хоч вони всі базуються лише на моєму власному, а тому дуже обмеженому індійському досвіді, і слабо піддаються для якихось більш-менш надійних узагальнень, вони можуть бути комусь цікавими, бо ж то людське.

Ще в мене була думка трохи написати про флору і фауну, в основному про фауну, звичайно, але почала сумніватися, чи варто. Про собак вже написала суспільно-побутовий 🙂 пост – залишилися птахи, комахи і може зовсім трохи про плазунів і худобу. 🙂 Не знаю, чи таке може когось цікавити.

Про їжу? Не знаю… Є сенс взагалі щось писати про їжу людині яка в приготуванні їжі, тим більше, індійської – слабкий теоретик і ще слабший практик? В споживанні я, звичайно, практик нормального калібру, але не знаю, чи того достатньо, і чи взагалі щось із того комусь може бути цікаво. Одним словом, вагаюся.

Ну і про “йогівське” – воно і раніше регулярно з’являлося, і від цього нікуди не дінешся, бо я цим живу, і більшість (якщо не всі) мої досвіди так чи інакше йогівським забарвлюються.

Якщо ще шось пригадаю, допишу.

Якщо є преференції (як позитивні, так і негативні), або побажання (особливо якщо я щось забула) – кажіть будь-ласка, я врахую все, що зможу.
Все-таки є більший сенс і стимул писати те, що хоч хтось прочитає – бо я хоч і люблю здоровий запас тиші і спокою, але все ж в жж присутня як суспільна істота, і люблю потриндіти, та й порозмовляти також.

Update про цуциків – для тих хто в темі.

Вчора ввечері помітила, що один з менших цуциків які були під арештом ганяє на волі. Пішла до клітки подивитися – нікого нема. Питаю потім охоронця, в де решта цуциків? Каже, випустили. Що, кажу, в лісі? Нє, каже, в сусідньому селі. А цього залишили тут? Га, каже ствердно, і так характерно по-індійськи матуляє головою. Це “га” з матулянням головою у відповідь на питання значить загалом “так”, але часом може значити “ні”, або “можливо”, або взагалі нічого не значити :). Я часто граючись практикую цю комбінацію звуку і жеста, щоб повеселити індусів, або підколоти, і, судячи з реакції в мене це непогано виходить – можу продемонструвати при нагоді :))).

А хто, питаю, вибрав, якого саме цуцика залишати? Це з підколкою питання, то він трохи мнеться, а потім каже – вчитель, Субраманіан-сер. Це той, хто тут зараз за начальника, якого підколювали раніше, що цуцики на тельґу, тобто його рідній мові дзявкають. От вам і індійський фаворитизм в дії :). Захотілося баринові залишити своєму Раджу братика (чи сестричку? не знаю, та й переконана, що місцеві індуси теж не дивилися, і що рішення було повністю емоційне, а не раціонально-практичне), і барин вирішив, хто буде підпасатися тут біля кухні, а не фул-тайм лазити по смітниках чужого села, якщо виживе :). Переконана, що вибирав за критерієм, який цуцик видався йому найбільше хеппі – він любить все хеппі.

Тепер обидва цуцики, більший і менший гасають по території – куди можуть пролізти – менший має поки що кращу пролазну здатність, тому має доступ до більшої частки територіальних ресурсів, зате більший його регулярно чмирить просто так для профілактики, щоб той не забував, хто тут головний.

Ага, і ще виявилося, що студентки місцеві назвали виснажену маму цуциків “катаріна”. Хто, питаю, дав їй таке європейське ім’я? Ти ми, кажуть, в нас є тут одна зірка індійського кіно, яка так називається. 🙂