то все-таки Весна? (галерейне)

Вона прийшла до нас точнісінько за астрономічним календарем. Ще 18го навалило було повно снігу, а вже 21го ми святкували Її День Народження, і стало цілком зрозуміло що снігу більше не буде. Вона прийшла хвацько, але й ненав’язливо водночас (лише Вона так вміє). Відразу почалися весняні бурі з громами і блискавками. Разом з тим, цього року Вона не поспішає (що в цих краях дивина), на кожному солідному парковиську можна ще знайти згустки недоталого брудного льоду. Вона стала на порозі, і зважує, коли почати свій танець…

А я чекаю тюльпанів – єдиний трофей з минулорічного Амстердаму. Вони відчули Її присутність, і почали активно випорпуватися – найзавзятішим сантиметрів по 10 вже, інші доганяють. Вилазьте, хороші.

З того всього я повідкладала справи, якими була завалена останні два тижні, і вибралася знову в галерею.

Виходити треба п’ятнадцять по сьомій, щоб встигнути на автобус, бо галерея за містом. Вона чимось нагадує мені Базельську галерею для снобів, тільки тут в нас все більш пролетарське. В Базелі до Fondation Beyeler можна добратися транваєм хвилин за 15 чи 20 (з німецького вокзалу). І там дійсно зазвичай походжаюсь всілякі сноби, або ж студенти. Тут до Кляйнбурга (яка доречна назва!) мені добиратися як мінімум півтори години чистої їзди (трьома автобусами), це при тому, що я мешкаю за якихось 30 кілометрів від галереї. Якби ж хтось хотів добратися туди з протилежного кінця міста, то це могло би потривати і всі 3 години ше й з гаком. Швейцарці кажуть, що за стільки часу вони можуть автом перетнути всю свою країну вздовж або впоперек. Ну але тим власне відрізняється в темі громадського транспорту капіталізм буржуйський від капіталізму пролетарського. А ще, в нашій пролетарській галереї снобів походжає відносно мало. Пролетарське мистецтво заробляє в основному на наших дітках, і тому цих пролетарських, і не тільки, діток тут завжди неймовірно багато. Сьогодні, кажуть, було 300, але про діток колись іншим разом.

Так от, вийшла з дому, було +2. По дорозі дивилася блискавки. Потім в Кляйнбурзі треба ще годину чекати до відкриття галереї, то я зазвичай пересиджую в єдиному на все село кофішопі. Купую там чай або каву і мафін, снідаю, і пишу нотатки, готуючись до галереї, або читаю. А сьогодні принагідно ще й дощ перечікувала. Він скінчився рівно за 5 десята, і я почимчикувала в галерею.

Історія гелереї така: десь на початку 50х подружжя місцевих снобів (ги-ги, під портретом на стіні написано, що вони були небагатими), під впливом патріотичного плекання образу нації, вирішило купити кусок землі за містом, щоб влаштувати собі кубельце (по-совковому то би називалося “дача”, а по-нашому, галицькому – “горОд”). Вони хотіли, шоб все було дуже автентично, тому накупили на додаток до землі ще купу якихось старих розвалюх (ферм, хатів, сараїв, і т.д.), і влаштували секонд-хенд – розібрали їх на запчастини і зліпили свою рукавичку (у формі літери Г, ги-ги). Тим наші герої не обмежилися. Вони назвали своє кубельце словом, яке на мові колишніх місцевих аборигенів означає “оселя радості”, чи шось подібне. Щоб зробити радість (тт її ілюзію) повною, вони навезли багато насіння кедрів, і засіяли ними всю землю навколо.

А тоді наші бідні сноби почали колекціонувати полотна місцевих художників. За десять років вони наколекціонували майже 200 картин, і тоді до них в гості почали ломитися всі інші сноби і просто любителі. Подружжя зрозуміло, що треба шось робити (уявіть собі, шо до вас постійно хтось дзвонить в двері, і вимагає продемонструвати сучасні надбання національного мистецтва, які в вас вже навіть в ванні не вміщаються). Ну а ще ж чаєм всіх напоїти, казочки розказати, і т.д. Спочатку під галерею переобладнали басейн. Але і цього було не досить. Тоді наші герої підписали якусь угоду з місцевим урядом, внаслідок якої все майно перейшло у державну власність, і держава, відповідно, добудувала до хати таку довгу ковбасу приміщень, з чого вийшла повноцінна галерея, а також зобов’язалася галерею розвивати притримуючись візії засновників. Зараз в колекції майже 6 000 картин, 100% національний контент.

Так от, чимчикувала я сьогодні зранку до гарелеї поміж тими кедрами … і нюхала Весну (еге, майже слухала). Зазвичай я не нюхаю, та й холодно було зазвичай, морозу багато не нанюхаєшся. А тут раптом дощ вихлюпнув на мене цілу зливу запахів – пахло весною, мокрим лісом і хвоєю, чомусь навіть грибами, і ще чимось… Якийсь такий гіркуватий запах, щось чуже в знайомому. Може то пахли пролетарські шкільні автобуси? Чи може так пахне топлений лід на узбіччі, коли він висолений на перець? Чи може то запах глобального потепління?